Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

замислитися факт, що в усіх цих місцевостях (і в усі попередні епохи) жінки так легко погоджуються з каноном. Голодують або запихаються їжею, калічать себе й прикрашають тіло попри потворний біль. І все це, аби подобатися чоловікам. Воно й не дивно, що в наш час на анорексію або булімію теж хворіють головно жінки. Наче й вільні, сильні, але все-таки дуже вразливі на критику оточення...

Мідзару

Квітень

Зі щоденника Наталії.

Учора я блювала. З'їла забагато, усе через це. Батько почув, дивився на мене підозріливо, певне, гадає, що в мене булімія. Усі думають, що зі мною щось не так, а я ж блювала вперше в житті, у мене просто була нестравність після всіх отих розторопш та інших дивних страв, якими мене пригощала ця Аліція. Увечері почастувала нас коктейлем з морських водоростей, щиро кажучи, мене замалим не знудило відразу. Мені постійно дуже недобре. Я вирішила почати голодувати. Що-що, але від цього мене таки не нудитиме.

Я й досі сиджу в батька. Він мене питає, чи спілкуюся я з мамою. Звісно, що ні. Я до неї не дзвонитиму, нехай сама зателефонує, коли вже опанує себе. Трохи хвилююся, чи все в неї гаразд. Певне, вона й далі сидить у своєму халаті й плаче. Декому справді потрібна самотність, щоб стати на ноги. Можна їх переконувати, але все марно. Зрештою, це вона моя мати, а не навпаки. І не я повинна її няньчити.

* * *

Лінка з Адріаном сиділи в «Оксамиті». Лійці подобалося згадувати, що саме тут усе й почалося, хоч тоді вона й не припускала, що їх з Адріаном поєднуватиме щось більше. Любила приходити сюди з ним, хоч така нагода й рідко траплялася. Забагато було різних справ. Особливо в неї. Робота в кав'ярні поглинала море часу. Вона знову відчувала, що замало фотографує, замало часу віддає найважливішому. Адріан і досі не знайшов жодної роботи. Лінка не могла збагнути, чому, але її це страшенно дратувало. Не те, щоб вона це якось відчувала: він пригощав її кавою й морозивом за свої кишенькові. Але її, здається, дратувало те, що в нього залишалася купа часу для навчання й малювання. Проте після сварки на Хелі дівчина більше до цього не поверталася. Зрештою, хіба вона мала якесь право наказувати йому, що він має робити? Зараз Адріан розповідав їй про новий майбутній проект — свою курсову роботу.

— Це буде диптих. Абстракція. Послухай, що я придумав, — говорив він, як завжди, жваво жестикулюючи. — Йдеться про те, аби показати, що людина — це частина природи. Людина як тварина, як рослина...

— Хижа рослина? — пожартувала Лінка.

— Хижа рослина, авжеж, щось таке. Ну, а як твій проект?

— Та наразі ніяк. Зате в мене з'явилася персональна хейтерка, яка ллє на мене бруд в інтернеті, — і розповіла йому про все з подробицями, показала коменти «Приязної Анни» в телефоні.

— Не здогадуєшся, хто це може бути?

— Ні, ти що. Адже такі тролі анонімні, хіба ні?

— Вони хочуть бути анонімними. Але насправді ніхто не є анонімним. Адже не комп'ютер пише всі ці жахливі речі, а якась людина...

— Приязна Анна... — замислилася Лінка. — Ну, не знаю. Я збиралася зробити такі фотографії, розумієш... щось, пов'язане з анорексією... Але не уявляю, як поговорити із цими людьми. Це не так просто.

— Може, щось саме до тебе прийде? Так, як минулого разу.

Лінка усміхнулася. Минулого разу, тобто рік тому. Вона не уявляла, які фотографії зробити для портфоліо й на виставку наприкінці року, доки не потрапила до лікарні, де лежав пан Антоній. Її фотографії на виставці користувалися величезним успіхом. Часу ще трохи залишалося, аж до червня. Але не настільки багато, щоб нічим не перейматися.

— А що там у Наталки чувати? — поцікавився Адріан. — Здається, я її недавно бачив у трамваї. Але не був певен, що то вона. Якось вона... чи не схудла?

— Це вона. Але я не знаю, що там у неї. Ми посварилися. Вона мені сказала, що сидить на дієті й не хоче, аби я пхала скрізь свого носа.

— Ти стільки читала про анорексію, а тобі ніколи не здавалося, що вона...

— Саме через це ми й посварилися. Коли я їй сказала, що вона переборщила із цим худненням. І вона на мене накинулася.

— Подзвони до неї. Переконаєшся, чи все гаразд.

— Окей, ти правий. Хоча... вона б теж могла подзвонити.

— Ти ж сама казала, що в неї проблеми. Її батьки розлучаються, може, їй потрібна подруга. Ну, не знаю... Мені трохи ніяково дзвонити до тітки й розпитувати про Наталію, а я теж трохи хвилююся, зрештою, вона ж мені рідня. Просто ми ніколи не були дуже близькими. Не те, що ви — подруги.

— Адріане, ти просто якийсь посол дружби, — пожартувала Лінка.

— Просто я пам'ятаю, як воно було між вами. І мені здається, що не варто плекати образу.

* * *

Наталія принишкла наче миша під віником. Останній урок. Якщо вдасться його пережити, день можна вважати вдалим. Хімія. Колись вона її так любила. Тепер це здавалося чимось дуже далеким. Вона вже думала, що буде краще, адже виправила ті одиниці. Не могла ні на чому зосередитися. Сідала за підручника, але весь час мала відчуття, що між нею й книжкою виростає якась шибка. І крізь цю шибку до неї нічого не доходить.

— Заварська, — почула своє прізвище. Підвелася, і їй зробилося трохи млосно. Наталія не знала, що було причиною: те, що вона злякалася хімічки, чи радше те, що вона сьогодні ще нічого не їла. Чомусь уранці не хотілося навіть йогурту, тож подумала, що, може, організм подає сигнал саме сьогодні почати голодування. Щоправда, в інтернеті вона читала, що голодування буде безпечним тоді, якщо організм до нього відповідно підготувати, тобто їсти самі овочі