Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

бо вони пишуть самі для себе й для критиків у надії потішитися черговою, найчастіше замовленою або й самими написаною позитивною рецензією. Вони ж тішаться вигаданими їм подібними численними преміями, за якими ніщо не стоїть — ні грошові еквіваленти, ні ліпші наклади, як, наприклад, після присудження майже безгрошової Гонкурівської премії, лише шматок паперу з високими словами про видатні заслуги перед літературою ім’ярек. Хіба можна похвалитися лауреатством. І робити вигляд, що та премія чогось варта.

Молода просунута поетеса сказала, що зневажає всі збірки, видані накладами понад 500 примірників — вони, мовляв, нічого не варті, вона цінує лише «справжні» книжки, наклади яких 100–300 штук. Ще відоміший поет і прозаїк, лауреат і один із творців отих численних псевдопремій, у вузькому колі відверто заявив, що його зовсім не цікавить те, що кажуть якісь там так звані читачі, важить лише думка 15–20 колег по перу й критиків. А чи купують його книжки — (цитую) «по барабану».

Як то кажуть, приїхали. Даремно нагадувати про мільйонні наклади Маркеса, Павича, Еко, Борхеса, Кундери, Ле Клезіо, Кортасара, Ондатже та ін., яких вони нібито шанують. Названими письменниками читачі захоплюються, бо є і про що читати. Наявність інтелекту, як то кажуть, видно неозброєним оком. Письменник, який твердить, що література — це лише гра і ніщо інше, недавно висловився, що він пише, що хоче і як хоче, а от ті, хто працює з комерційними видавництвами, мусять пристосовуватися до вимог їхніх власників. Як автор, чиї твори публікують у видавництві, яке має статус комерційного, заявляю, що це відверта брехня. Жодних вимог щодо змісту не було. Пишу, як мені подобається. Лише раз попросили змінити назву роману. Але це бувало й у інших видавництвах, і справа автора — погоджуватися чи ні. До речі, в тому ж видавництві виходили книжки Забужко, Іздрика, Андруховича, Жадана й інших таких авторів чималими накладами, а їх попсовиками аж ніяк не назвеш. Чи й вони вже «попсовики»?

Справа, швидше за все, в іншому. Апологетам малих накладів нема чого сказати (хіба що для отих 15–20 приятелів), то їх і не читають. А почули б вони, які цікаві, образні й, пардон, інтелектуальні думки висловлюють на зустрічах і презентаціях ті, хто читає — прості педагоги, студенти, інженери, навіть пенсіонери й домогосподарки, яких цей письменник-гравець в одному з інтерв’ю назвав віслюками за любов до нібито «паралітератури». Ті, хто все-таки купує книжки в наш непростий час. Люди все ж уміють читати, сприймати порухи людської душі в часи і теперішні, й минулі, бо вони були завжди, ці порухи. Вміють співпереживати. Довіряти письменникам. Їх цікавить народна доля і конкретні людські долі, людина, яка шукає себе в цьому світі. Поки є такі читачі, варто писати не лише для авторів інтернетівських рецензій. Апологетам мізерних накладів як свідчення високого інтелекту лишається хіба втішатися марнославством. Хоча в їхніх текстах переважно вторинні думки й образи, пережовування давно відомого, яке видається за оригінальне. Або ж нескінченні цитати. Цитати і посилання. Відверті й приховані. Тобто намагання обдурити тих, хто книжку все ж придбає.

Недавно справді знаний і уважний до слова Петро Сорока у своїх щоденниках «Жбан, повернутий назад» бідкався, що низка гарних письменників (не постмодерністів) теж видаються манюніми накладами по 100–200 примірників. Ось який парадокс. Чи, може, постмодерністи зарахують цих традиційних, добротних авторів-неореалістів до «справжніх» письменників через маленькі наклади?.. Навряд…

В опитуванні, яке провела авторитетна й інтелектуальна газета «День», очолювана волинянкою Ларисою Івшиною, більшість і авторів, і читачів говорять про потребу в нашій літературі звичайних людських історій, не «мильних», а таких, що промовляли б до душі і серця. Отже, є потреба в читанні. Якісному читанні. Як і потреба в справжній якісній літературі. І не має значення — модерністська вона чи традиційна.

Наостанок пригадується східна притча. Одному правителю сподобався серпик молодого Місяця — такий витончений, естетичний, кажучи по-теперішньому. І він видав указ, щоб Місяць не смів збільшуватися. А Місяць ріс і ріс, поки не став великим, аж ніби гарячим. Правитель дав наказ стріляти по такому неправильному, негарному з його погляду, Місяцю з луків і пращ, щоб відбити зайві шматки. Через кілька днів Місяць справді став меншати. Правитель вельми зрадів і велів усім оголосити про великий успіх і утвердження справжнього маленького Місяця. А той, як на те, через кілька днів знову почав рости. Правитель звелів видати новий указ, у якому великий Місяць називався і неправильним, і таким, що на нього не варто дивитися. Той, хто це робитиме, вважатиметься людиною без доброго смаку і буде позбавлений милостей правителя.

Сучасні нагульновці

Не знаю, чи Михаїл Шолохов написав «Тихий Дон», удостоєний Нобелівки, чи хтось інший, а втім, хто здатен розгадати велику загадку справжнього таланту, більша за яку, мабуть, тільки справді вічна загадка любові (тут доводиться погодитися з Григором Тютюнником, змінивши тільки трохи його знамениту формулу: «Не має загадки таланту, є тільки вічна загадка Любові»)? Якщо Шолохов у двадцять два роки не міг написати першу книгу свого роману, то чому Микола Гоголь у такому ж віці міг створити шедевральні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», Артюр Рембо у 17–18 років — свої геніальні поезії, а Леонід Кисельов до відведених йому двадцяти двох стати одним із найоригінальніших українських поетів?

На щастя, ніхто не оскаржує у Шолохова його авторства «Піднятої цілини». Роман благополучно майже забули на просторах колишнього Союзу, тим більше, що написав його Шолохов нібито на замовлення Сталіна. І розповідає він, як проходила колективізація на Дону і які блага вона приносила донським козакам, а заодно всім селянам шостої частини світу. А проте, доводилося читати, що роман досі вивчають у західних університетах і трактують його як високохудожнє зображення трагедії російського селянина, якого позбавляють землі, а отже, власності, забирають (чи намагаються забрати) в нього його суть, сиріч душу. Отак-то.

У «Піднятій цілині» є епізоди, де сільський активіст Нагульнов разом із іншим активістом Размьотновим, а потім дідом Щукарем слухають ранкові співи півнів, після розмов про життя-буття, майбутню перемогу соціалізму, а за ним і комунізму. Дід захоплено каже, що гарно виводять півні рулади, зараза. Але Нагульнов безпомилково визначає, що то співає куркульський півень.

І промовляє оту свою фразу, у якій заявляє, що «думаешь, если кулацкий когут хорошо поет, то я признаю, что он поет хорошо? Никогда». І дає зрозуміти, що завжди буде краще співати бідняцький півень.

Тобто в основу оцінки співу Нагульнов ставить отой горезвісний класовий підхід. Для нього важливо не те, як співає. Не якість співу, не голос, а те, чий півень співає. Беручи ширше — про що, а не як. Справа Нагульнова, його методика оцінки співу, перенесена в цілому на літературу і мистецтво, жила і працювала в колишньому СРСР, породжуючи масову кон’юнктурщину, написання творів (романів, віршів, поем,