Читати книгу - "Інтернат"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Важкий?
— Нормальний, — бадьоро відповідає на це Паша. — Кілограмів сімдесят.
— Чорт, — говорить на це уважаємий. — Я питаю, що з ним? Серйозне щось? Важкий?
— Уважаємий! — починають волати ті, що тримають пораненого за плечі. — Блядь, уважаємий! Ти шо, не бачиш?! Він здохне зараз! Куда його?!
Лікар зацікавлено дивиться Паші за плечі, бачить тих двох, тих, інших, швидко щось вигадує.
— Давай! — говорить. — За мною!
Говорить спокійно, зважено, на відміну від тих двох, які разом із Пашею тягнуть тіло. А вони теж, почувши, що він не істерить, замовкають, не кричать, мовляв, давай, уважаємий, банкуй. І він іде коридором, і всі поранені, всі брудні й оглушені розступаються перед ним, пропускають його, висловлюючи йому, уважаємому, свою повагу. А уважаємий у відповідь теж комусь киває, когось плескає по плечі, з кимось вітається за руку. Ручка в нього невеличка, сухенька, лисина широка, блискуча, доглянута. Сам тонкий, рухливий, згорблений. Халат висить на ньому, як на вішаку. Черевики перемащені вуличним болотом, та й увесь він — перемащений: кров’ю, йодом, чорною землею. Схожий на пасажира, який третю добу не може вибратися з вокзалу, спить на стільцях і харчується у фаст-фудах. Але дістанеться додому — й усе буде гаразд: відмиється, відчиститься, відіспиться. Зараз головне — вирішити щось із іще одним тілом, не дати йому померти, спробувати його витягнути.
Уважаємий проходить коридором до кінця, відчиняє якісь непримітні, фарбовані зеленою густою фарбою двері: заносьте, киває. Всі похапцем проштовхуються до кімнати й розуміють, що вони в їдальні: кілька столів, стільці, вікно, з якого, вочевидь, хворим мають видавати щось поживне. І запах перевареної їжі, застояного брудного посуду. Десь я це нещодавно бачив, згадує Паша, десь щойно це все було. Таке враження, що я далі ходжу колом — від столовки до столовки, від притулку до притулку, з інтернату до інтернату.
— Блядь, що це? — кричить один із тих, що стоять у Паші за плечима. — Що це?
Але уважаємий не слухає, він уже кудись телефонує. І зв’язок у нього, сука, є, думає Паша, і на дзвінки його, сука, хтось чекає, оскільки він відразу ж починає віддавати в слухавку накази, говорить до якоїсь Ліди, щось пояснює, щось підказує, просить не зволікати, радить не сумніватися. Тоді вимикає телефон і повертається до команди.
— Що ви його тримаєте? — говорить роздратовано, але неголосно, мовби економлячи сили для подальшого скандалу. — Давайте, кладіть.
— Куда? — не розуміє його ніхто.
— На столи, куда! — вибухає врешті уважаємий. Все-таки і в нього нерви не залізні.
— Як на столи? — розгублено перепитує один із тих, хто ніс пораненого, невисокий товстун із сивим їжаком на великому черепі. — Може, його в операційну?
— В операційну ти потрапиш днів через два, — холодно відповідає йому уважаємий, знову взявши себе в руки. — Клади, я сказав.
І вони зсувають разом два столи, і обережно опускають на них бійця. І тут до їдальні вбігає медсестра, з простирадлами та якимось медичним залізяччям. Бійця обережно підіймають, розтягують під ним простирадло. Уважаємий дістає ножиці й починає розрізати йому светр — від горла до живота, ніби якісь аплікації витинає. У якийсь момент зупиняється, підводить очі на товстуна, потім на його напарника, останнім — на Пашу. На Паші затримується поглядом.
— Ти, — говорить твердо й сухо, ніби сповіщає щось неприємне, але неуникненне, — ти, тримай ось тут.
І показує на светр. Паша хапається за светр, тягне на себе.
— Акуратніше, — радить лікар. — Кров засохла. Зараз буде боляче.
Причому говорить він про це не пораненому, а саме Паші. Мовби саме Паші буде боляче. Ріже далі, потому різко й коротко зриває светр із рани. Боєць скрикує й підривається.
— Тримай його! — кричить уважаємий Паші. — Тримай, щоб він не звалився!
Паша чіпляється бійцеві в руку й намагається відвести очі, щоб не бачити засохлого кривавого м’яса.
— Не спи! — окликає його уважаємий. — Тримай міцніше!
І Паша — хочеш не хочеш — мусить дивитися. Поранений — зовсім підліток, мабуть, і двадцяти немає. Голений череп, порізане бритвою підборіддя: схоже, голився в темряві. Гострий ніс, темні очі, які він заплющує від болю. Під светром тільник. Важкий армійський пасок, камуфляжні штани, берці. І рана під горлом. Коли закашлюється — тільником стікає кров. Тому він затримує дихання, мов пірнає під воду. А видихаючи, все одно зривається на кашель, знову виплескує кров. І Паша дивиться на цю кров зачаровано, не відводить очей, дивиться на ніжно-малинові краплі, що в’їдаються в тканину, на темну кірку, що підсихає довкола рани, на різану плоть, через яку із пораненого виходить життя.
— Ріж тільник, — говорить уважаємий. — Не стій, ріж!
Дає йому ножиці, а сам дістає шприц і якісь ампули, починає із цим усім возитись. Паша невпевнено береться за тканину, не знає, з чого почати. Завмирає.
— Ріж, — сухо наказує уважаємий.
І він ріже. Розпорює тільник аж до живота. Шкіра в бійця біла, зимова. Волосся на грудях зовсім немає. Рожева кров на такому тлі виглядає особливо яскраво. І стає її все більше й більше. Боєць важко ковтає повітря, видно, що дихати йому важко, закочує очі, хапає рукою порожнечу. Паша перехоплює його руку, стискає його долоню, зараз-зараз, говорить, почекай, зараз. Уважаємий різко повертається зі шприцом у руці, схиляється, вганяє голку в тіло. Боєць здригається, пробує вирватись.
— Тримай! — кричить уважаємий злісно. — Тримай його.
Паша навалюється тілом на пораненого, намагаючись, утім, сильно не тиснути. А уважаємий починає чаклувати над раною, обробляє її чимось, від чого боєць знову здригається й починає голосно плакати. Паша насідає на нього всім тілом, відводить погляд, дивиться вбік, аби не бачити, як із тіла витікає кров. Пораненим струшує, він навіть починає просити, мовляв, не треба, не чіпай, не треба, але знову закашлюється. Паша відчуває, як напружуються його груди, але тримає, не відпускає. Товстун із напарником теж відводять погляди, не витримують, розвертаються, зникають у коридорі. Уважаємий щось тихо говорить медсестрі, та дістає металеву коробку, відкриває її, дістає якісь щипці, простягає лікарю. Той бере, не дивлячись, працює автоматично, ніби квіти в саду підстригає. Не поспішає, не нервує. Так, наче не сумнівається, що все буде добре, що все завершиться щасливо. Пашу його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтернат», після закриття браузера.