Читати книгу - "Постріл із глибин"

Пасажири першого класу переміщувалися між палубами в електричних ліфтах, які живила динамо-машина. Декілька дітей стрибали через мотузку на верхній палубі — їм допомагав Джон Бреннан, кочегар з інженерної команди[542].

Погода стала зовсім чудова і ясна — родини з Квінстауна та Кінсейла виїхали на Олд-Хед на пікнік, щоб подихати духмяним повітрям і подивитися на кораблі. Вони могли навіть бачити «Лузитанію», що проходила у 20 милях від берега, викидаючи в повітря дим з труб.

Мортону, який стояв у точці з найкращим оглядом з правого борту, відкривалася картина з ясним відкритим морем. «У десять хвилин на третю я подивився на годинник і заховав його назад у кишеню, а потім знов оглянув простір з правого борту, і, наскільки я міг сказати, десь за 500 ярдів з’явився фонтан піни — у чотирьох румбах з правого борту»[543]. Виглядало, наче величезна бульбашка вирвалася з-під води.

За мить Мортон побачив, як щось рухається крізь морську гладінь — щось із чітким слідом, наче «невидима рука малювала його крейдою на дошці».

Він простяг руку до мегафона.

Капітан Тьорнер зійшов з містка та спустився у свою каюту. Близько 13:30 старшина-стерновий Джонстон, який уже закінчив свою варту коло штурвала, надіслав капітанові повідомлення, у якому вказував, що на той момент Олд-Хед-оф-Кінсейл був «у 10 румбах з лівого борту, за 20 миль»[544]. Курс корабля поступово наближав його до берега.

Джонстон повернувся на місток. За півгодини, трохи на третю, він почув крик: «Торпеда йде!»[545]

Закінчивши обід та попрощавшись зі своїм другом Лотропом Вітінгтоном, Чарльз Лоріа спустився у свою каюту по светр. Він одягнув його під жакет свого костюма від Нікербокера і вирушив «добре прогулятися»[546]. Він піднявся головними сходами нагору та вийшов на лівий борт корабля — звідси було видно ірландський берег десь удалечині. Тут він зустрівся з Елбертом Хаббардом, письменником, та його дружиною Еліс. Хаббард жартував, що його навряд чи привітно зустрінуть у Німеччині після того, як він опублікував памфлет під назвою «Хто підняв кришку пекла?». У цьому памфлеті він звинувачував у війні кайзера Вільгельма. Ще на початку подорожі він подарував один примірник Лоріа — той назвав його «саркастичною писаниною»[547].

На палубі В з правого борту Теодейт Поуп стояла поруч зі своїм другом Едвіном Френдом, спираючись на поруччя та споглядаючи морські простори, «які випромінювали чарівну синяву й виблискували в сонячному сяйві»[548]. Вода так блищала, що вона навіть зауважила:

— Як же зможуть офіцери побачити перископ?

Олівер Бернард, художник кіно, стояв у кафе «Веранда», «ліниво» спираючись на вікно та спостерігаючи за краєвидом. Він побачив щось, що нагадувало хвіст риби, — з правого борту вдалечині. Потім — «смужку піни»[549], що простяглась у напрямку корабля.

Американка, яка стояла поруч із ним, запитала:

— Це ж не торпеда, правда?[550]

«Я був надто шокований, щоб відповісти, — згадував він. — Мені стало надто зле».

Ось і воно — те, чого всі боялися. «Ми всі думали про них, бачили їх уві сні та своїх мріях, навіть їли з думками про них — від самого нашого виходу з Нью-Йорка. І ця жахлива загроза нас наздогнала. Я не міг повірити в те, що бачив на власні очі».

Страху майже не було, казав Бернард. «Не думаю, що хтось — навіть жінки та діти — були настільки ж налякані, наскільки вражені та приголомшені усвідомленням того, що ті страхи, які ми напівжартома плекали протягом п’яти днів, зрештою втілились у життя. Німецький “блеф” виявився справжнім»[551].

Слід наближався.

Той перший сплеск, перший фонтан піни, був викликаний стиснутим повітрям, яке вирвалося з пускової труби, коли торпеду запустили[552]. Сама торпеда була 20 футів завдовжки та 20 дюймів у діаметрі. Ніс торпеди формою нагадував силосну вежу для зберігання зерна, тільки тут зберігалося 350 фунтів тротилу та вибухівки під назвою гексаніт. Хоча зазвичай німецькі командири запускали торпеду на глибині близько 15 футів, ця торпеда йшла в 10 футах під поверхнею. Її швидкість складала 35 вузлів, тобто 40 миль на годину, — вона рухалася завдяки повітрю під тиском, яке містилося в резервуарі відразу за носом із вибухівкою. Повітря під тиском виривалося через клапани у двигуні, який крутив два пропелери (один за годинниковою стрілкою, другий — проти, щоб торпеда не крутилась і не відхилялася від свого курсу). Після цього повітря просто викидалось у море, де бульбашками спливало на поверхню. Відстань із глибини, на якій ішла торпеда, до поверхні бульбашки проходили за декілька секунд, тобто торпеда завжди значно випереджала свій слід на поверхні.

Під час руху торпеди вода обертала невеликий пропелер на носі торпеди, який повільно вивертав запобіжник, що не дозволяв торпеді підірватися під час зберігання. Потім цей пропелер згвинчувався й падав на дно моря, залишаючи неприкритим спускний механізм, який у момент зіткнення з корпусом корабля пускав невеликий заряд у головну частину вибухівки. Гіроскоп тримав торпеду на наміченому курсі, коректуючи вертикальні та горизонтальні відхилення.

Слід торпеди тягнувся по поверхні води, наче довгий блідий шрам. Морська говірка називала цей слід «мертвим кільватером».

Через навдивовижу гладеньке море деяким пасажирам «пощастило» побачити торпеду надзвичайно чітко.

Двайт Гарріс, зі своєю книжкою про Медічі в руках, ішов у напрямку корми з правого борту, коли раптом щось привернуло його увагу. Він писав: «Я побачив, що йде торпеда! Зеленкувато-біла смужка у воді! Мені наче заціпило!»[553]

Пасажир Джеймс Брукс, комівояжер із Коннектикуту, ішов уздовж шлюпкової палуби. Тут його побачили друзі та покликали на палубу вище — палубу Марконі, — щоб пограти разом у шафлборд. Цими друзями були містер та місіс Монтег’ю Грант із Чикаго. Брукс піднявся сходами нагору й почав іти до них, коли раптом побачив слід піни, що швидко рухався поверхнею води.

«О так, я побачив, що йде торпеда, і вигукнув: “Торпеда!”, після чого підбіг до поруччя сходів, перехилився та, стоячи на одній нозі, став чекати вибуху, який, як я думав, має статися ззовні корабля».

Будь-хто інший злякався б, але Брукс був у захваті. Він бачив, як торпеда крізь «прекрасну зелень води» рухалася, значно випереджаючи свій слід. Торпеда «випромінювала сріблясте світіння, якщо можна це так назвати, яке викликало повітря, що виривалося з двигунів».

— Що за чудове видовище![554] — сказав він.

Якби в Тьорнера було трохи більше часу і він би