Читати книгу - "Оповідь Служниці"

У сорочці, без піджака, у руці запалена сигарета. Я відчуваю запах диму на ньому, у теплому повітрі кімнати, усюди. Я б хотіла скинути одяг, купатись у ньому, втирати його в шкіру.

Жодних приготувань: він знає, для чого я тут. Він навіть нічого не каже — кого тут дурити, це завдання. Відходить від мене, вимикає лампу. Надворі розділовим знаком спалахує блискавка, майже без паузи за нею йде грім. Він розстібає мою сукню, чоловік, створений з темряви, я не бачу його обличчя, і мені важко дихати, важко стояти, та я й не стою. На мені його вуста, його руки, я не можу чекати, і він уже рухається, любов, це було так давно, я жива у своєму тілі, знову, мої руки на ньому, падіння і вода м’яко огортають, без кінця. Я знала, що таке можливе лише раз.

Це вигадка. Усе було не так. Ось що сталося.

Я доходжу до кінця сходів, стукаю у двері. Нік відчиняє сам. Горить лампа, я кліпаю. Не дивлюся йому в очі, кімната одна — застелене ліжко, оголена, армійська. Картин немає, але на ковдрі написано «США». Він у сорочці, без піджака, тримає сигарету.

— Ось, — каже мені, — затягнися.

Жодних приготувань, він знає, для чого я тут. Залетіти, утрапити в халепу, увійти в тяж — як там ще раніше казали. Беру в нього сигарету, глибоко вдихаю дим, повертаю. Наші пальці майже не торкаються. Навіть від однієї затяжки мені стає млосно.

Нік нічого не каже, просто дивиться на мене, без усмішки. Якби він торкнувся мене, було б краще, більш по-дружньому. Я почуваюся дурною й огидною, хоча й знаю, що це не так. Усе одно, що в нього на думці, чому він мовчить? Можливо, думає, що я «У Єзавелі» спала з Командором і не тільки. Мене дратує те, що я небайдужа до його думки. Будемо практичніші.

— У мене небагато часу, — кажу. Виходить незграбно і недоладно, я не цього хотіла.

— Можу спустити у пляшку, а ти собі заллєш, — відповідає він. Не усміхається.

— Не треба грубощів, — мовлю я. Можливо, він відчуває, що його використовують. Можливо, хоче від мене чогось, якихось емоцій, визнання того, що він теж людина, не просто сім’яник. Тому намагаюся: — Знаю, тобі непросто.

Нік знизує плечима.

— Мені за це платять, — каже він. Брутальна впевненість. Але все одно не рухається.

Мені заплатили, тебе завалили — римую я подумки. Так от як ми це зробимо. Йому не сподобався макіяж, блискітки. Усе буде грубо.

— Часто тут буваєш?

— Що такій дівчині, як я, робити в такому місці? — відповідаю. Ми обоє усміхаємося, так уже краще. Це визнання того, що ми граємо, бо що ж іще нам робити в таких умовах?

— Від розлуки любиш міцніше.

Ми цитуємо старі фільми, старі часи. Та й ті фільми були ще давнішими: такі розмови походять з періоду, задовго до нашого. Навіть моя мати так не говорила — не тоді, як я її знала. Можливо, ніхто в реальному житті так узагалі не говорив, і все це від самого початку підробка.

Усе одно, дивовижно, як просто це спадає на думку, ці старомодні, штучно веселі сексуальні балачки. Тепер я розумію, для чого це, для чого завжди було: щоб тримати свою сутність подалі, захищеною.

Тепер мені сумно від того, як ми розмовляємо, — сумно без кінця: згасаюча музика, вицвілі паперові квіти, поношений атлас, луна від луни. Усе зникло, усе стало неможливим. Без попередження я починаю плакати.

Нарешті Нік підходить до мене, обіймає, гладить по спині, тримає мене, втішаючи.

— Ну ж бо, — каже він. — У нас небагато часу.

Обійнявши мене за плечі, веде до складаного ліжка, вкладає на нього. Навіть відгортає ковдру спочатку. Починає розстібати, тоді пестити, цілує мене за вухом.

— Без романтики, — каже він. — Гаразд?

Це раніше теж мало інше значення. Колись це мало означати: «не прив’язуватися». Тепер означає: «не геройствувати». Це означає: не ризикуй заради мене, якщо дійде до цього.

І все відбувається. І по всьому.

Я знала, що таке можливе лише раз. Прощавай, думалося мені навіть тоді. Прощавай.

Щоправда, грому не було — це я вигадала. Щоб прикрити звуки, які мені соромно видавати.

Усе сталося навіть і не так. Я не впевнена в тому, як саме все сталося. Можу сподіватися лише на реконструкцію: те, як відчувається любов, завжди доволі приблизне.

Десь у процесі я подумала про Серену Джой, яка сидить там, на кухні. Думає: дешевка. Вони розставляють ноги перед ким завгодно. Треба лиш дати їм сигарету.

А після того я подумала, що це зрада. Не сама подія, а моя реакція. Якби я точно знала, що він мертвий, чи б це щось змінило?

Я хотіла б не мати сорому. Хотіла би бути безсоромною, необізнаною. Так я не знала б, наскільки я необізнана.

XIV. Порятунок

Розділ 41

Хотіла б я, щоб ця історія була іншою. Цивілізованішою. Хотіла б, аби вона показала мене з кращого боку: якщо не щасливішою, то хоча б активнішою, менш нерішучою, не такою захопленою дрібницями. Хотіла, щоб історія була краще оформленою. Щоб вона була про любов чи про раптове усвідомлення чогось важливого для людського життя, чи навіть про захід сонця, пташок, грози, сніг.

Певною мірою, мабуть, вона і є про це, але стільки інших речей вплутуються сюди, стільки шепотіння, спекуляцій з іншими, пліток, які неможливо перевірити, несказаних слів, таємниць і переховувань. Стільки часу треба пережити, важкого, як смажена їжа чи густий туман; а тоді раптом стається щось червоне, наче вибухи на вулицях, супротивні поважності, пристойності й сомнамбулічності.

Мені прикро, що в цій історії стільки болю. Прикро, що вона вся фрагментована, наче тіло, яке потрапило під перехресний вогонь чи було силоміць розірване. Але нічого не можу вдіяти, щоб це змінити.

Я намагалася долучити до неї й хороше. Квіти, наприклад, бо де б ми були без них?

Попри те, мені боляче вкотре переповідати її. Одного разу достатньо — чи було одного разу достатньо тоді? Але я продовжую далі цю сумну, голодну й брудну, накульгуючу й скалічену історію, бо зрештою хочу, щоб ви її вислухали, як я слухатиму ваші, якщо матиму таку змогу: якщо зустрінуся з вами, ви втечете, у майбутньому, чи на небі, чи у в’язниці, чи в підпіллі, в іншому місці. Усі варіанти мають дещо спільне: це не тут. Розповідаючи вам що завгодно, я принаймні вірю у вас, вірю, що ви є,