Читати книгу - "Бігуни"

шапка-невидимка, яку надягаєш на голову й поволі зникаєш з очей.

Останніми роками вона зрозуміла, що достатньо просто бути жінкою середнього віку без особливих прикмет, щоби негайно стати невидимою. Не лише для чоловіків, але й для жінок, які перестають відчувати з її боку будь-яку конкуренцію. Нове дивовижне відчуття: погляди перехожих ковзають її обличчям, її щоками й носом, навіть їх не торкаючи. Ті погляди прошивають її тіло наскрізь і, мабуть, бачать крізь неї реклами, пейзажі, розклади руху. Так-так, здається, вона стала прозорою — зрештою, це дає величезні можливості, лише треба навчитися ними користуватися. В якійсь драматичній ситуації ніхто її не запам’ятає, свідки згадуватимуть: «якась жінка...», «хтось іще тут стояв...». Чоловіки в цьому сенсі ще жорстокіші, ніж жінки — ці останні подеколи ще звернуть увагу на сережку. А ті нічого не приховують, дивляться на неї не довше, ніж секунду. Іноді хіба що якась дитина з невідомих причин прилипне до її очей, старанно й незворушно вивчить її обличчя і відвернеться — до майбутнього.

Вечір вона провела в готельній сауні, а потім заснула — надто швидко, втомлена зміною часових поясів, неприкаяна, наче карта, вийнята зі своєї колоди і вкладена до іншої, екзотичної. Вранці вона прокинулася надто рано, і її охопив страх. Вона лежала навзнак, було ще темно; пригадувала собі чоловіка, як він прощався з нею, ще сонний. В паніці подумала, що більше ніколи його не побачить. Уявила собі, як залишає сумку на сходах, скидає одяг і лягає біля нього, як вона це любить — притулившись до його голої спини і встромившись носом у його потилицю. Вона зателефонувала до нього — там був вечір, і він якраз повернувся з лікарні. Лише словом згадала про конгрес. Говорила про погоду, про те, що стоять морози, він ледве чи витримав би. Нагадала, щоб він не забув поливати квіти в саду, особливо естрагон на камінні. Розпитувала, чи не дзвонив хто з роботи. Потім прийняла душ, старанно нафарбувалася й першою зійшла вниз на сніданок.

Вийняла з косметички ампулу, схожу на пробник парфумів. Дорогою купила в аптеці шприц. Було доволі кумедно, бо вона забула це дивне слово «шприц» і сказала «спринцівка», слова були схожі.

Їхала містом на таксі й поволі починала розуміти, звідки бралося те відчуття чужості — то було геть інше місто, яке нічим не нагадувало того, яке жило в її голові; тут не було за що зачепити пам’ять. Ніщо не здавалося їй знайомим. Будинки були надто важкі, присадкуваті, вулиці — надто широкі, двері — надто солідні, зовсім інакші авта їхали інакшими вулицями, до того ж іншою стороною, ніж вона звикла. Тому її не полишало відчуття, що вона опинилася в задзеркаллі, в якійсь нереальній країні, де все несправжнє, тож у певному сенсі все дозволене. Ніхто не впіймає її за руку, не стримає. Вона пересувається цими замерзлими вулицями, наче прибулець з іншого виміру, наче вища істота. Їй довелося стиснутися, якось скрутитися в собі, аби тут поміститись. І єдине, що вона має тут здійснити, — це її місія, очевидна й асептична. Місія любові.

Таксист трохи блукав цим котеджевим містечком з якоюсь ніби казковою назвою: Горішнє Залісся. За горами, за лісами. Вона попросила його загальмувати біля невеличкого бару за рогом і заплатила.

Швидким кроком пройшла кількадесят метрів, а потім ледве продерлася засніженою стежиною, що вела від хвіртки до будинку. Поки відхиляла хвіртку, з огорожі впала шапка снігу й відкрила табличку з номером дому: один.

Їй знову відчинила сестра з червоними заплаканими очима.

— Він чекає на вас. Навіть попросив, щоб я його поголила, — сказала жінка і зникла.

Чоловік лежав у свіжій постелі, при тямі. Його голова була повернута до дверей — він справді на неї чекав. Коли вона сіла біля нього на ліжку й взяла його руки, помітила дещо дивне: вони були мокрі від поту, навіть на зовнішньому боці. Всміхнулася до нього.

— Ну, як ти? — запитала вона.

— Все гаразд.

Він збрехав. Усе було негаразд.

— Наклей мені цей пластир, — попросив він і вказав очима на пласку коробочку, що лежала на столику. — Мені боляче. Треба почекати, поки він почне діяти. Я не знав, коли ти прийдеш, і хотів тебе побачити притомним. Інакше я б тебе не впізнав. Гадав би, що це, можливо, не ти. Ти така молода й гарна.

Вона погладила його по запалій скроні. Пластир прилип, наче рятівна друга шкіра, в місці над нирками. Вигляд оголеного шматка його тіла, виснаженого й змордованого, приголомшив її. Вона прикусила губи.

— Я це якось відчую? — запитав він, але вона його заспокоїла.

— Скажи, що б ти зараз хотів? Може, хочеш трохи побути на самоті?

Він заперечно крутнув головою. Його чоло було сухе, як папір.

— Я не буду сповідатися. Лише поклади мені руки на обличчя, — попросив він і кволо всміхнувся, якось ніби хитрувато.

Вона зробила це, не вагаючись. Відчула тонку шкіру й дрібні кісточки, заглибини очниць. Вчувала пальцями пульсування, тремтіння, ніби якусь напругу. Череп — тонка ажурна кістяна структура, досконала цілість, міцна й крихка водночас. Їй стиснуло в горлі, вперше і востаннє їй захотілося плакати. Вона знала, що такий дотик полегшує його страждання, вгамовує підшкірний дрож. Врешті вона забрала руки, а він лежав далі з заплющеними очима. Повільно нахилилася над ним і поцілувала його в чоло.

— Я був порядною людиною, — прошепотів він, впившись у неї очима.

Вона кивнула.

— Розповідай щось, — попросив він.

Вона прокашлялась. Була дещо неготова.

— Розкажи, як там у тебе.

Тож вона почала:

— Зараз середина літа, дозрівають лимони...

Він перебив:

— З твого вікна видно океан?

— Так. У час відпливу вода залишає на березі мушлі.

Звісно, то був виверт, він навіть не збирався слухати. На мить його погляд затьмарився, але потім знову прояснів, і він глянув на неї якось іздалеку. Їй стало зрозуміло, що вони вже в різних світах. Вона не знала, що там було, в тому погляді, — страх і паніка чи якраз навпаки, полегша. Він невиразно прошепотів якісь незграбні слова вдячності чи щось таке, а потім заснув. Тоді вона вийняла з торбинки ампулу й наповнила її вмістом шприц. Від’єднала крапельницю від катетера і повільно вприснула крапельки рідини. Не сталося нічого, лише його дихання припинилося, раптово й природно — так, наче те, що його грудна клітка щойно рухалася, було