Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

було бачити і в будь-який час пред'явити покупцеві. Тільки в такий спосіб, а також шляхом ретельного вивчення міського статуту та розкладу потягів, мені вдавалось уникнути зіткнення з поліцією, навіть коли п'ятидоларового папірця і сигари було замало. Отже, щоб не провалити нашу затію, ми мусимо дістати симпатичну вдову — або інший еквівалентний товар для пред'явлення клієнтам — вродливу чи потворну, з наявністю чи без наявності ознак, перелічених у нашому каталозі. Інакше — камера мирового судді.

Енді замислюється і скасовує свою первісну думку.

— Гаразд, — говорить він, — може, й справді тут необхідна вдова, на той випадок, якщо поштове чи судове відомство надумає зробити ревізію нашої контори. Але де ж ми знайдемо таку вдову, яка погодиться витрачати час на шлюбні фіглі-міглі, які явно не закінчаться шлюбом?

Я відповів йому, що в мене є на прикметі саме така вдова. Старий мій приятель Зікі Троттер, який торгував содовою водою і рвав зуби в наметі на ярмарках, близько року тому зробив зі своєї дружини вдову, хлебнувши якогось зілля від нетравлення шлунку замість того зілля, яким мав звичку надудлюватись. Я часто бував у них вдома, і мені здавалось, що нам удасться завербувати цю жінку.

До містечка, де вона жила, було лише шістдесят миль, і я одразу ж покотив туди потягом і знайшов її на колишньому місці, у тому ж будиночку, з тими ж соняшниками в саду і курчатами на перекинутих ночвах. Місіс Троттер цілком підходила під наше оголошення, якщо, звичайно, не брати до уваги дрібниць: вона була значно старша, причому не мала ані грошей, ані красивої зовнішності. Але її можна було легко обробити, вигляд у неї був не осоружний, і я радів з того, що можу вшанувати пам'ять покійного друга, надавши його вдові пристойний заробіток.

— Чи благородну справу ви затіяли, містере Пітерсе? — запитала вона, коли я розказав їй мої плани.

— Місіс Троттер! — вигукнув я. — Ми з Енді Таккером вирахували, що принаймні три тисячі чоловіків, що мешкають у цій аморальній і великій країні, спробують, прочитавши оголошення в газеті, здобути вашу прекрасну руку, а разом з нею і ваші неіснуючі гроші та уявний ваш маєток. Серед них не менше трьох тисяч таких, які можуть запропонувати вам замість цього лише своє напівмертве тіло та ліниві, жадібні руки, — ганебні пройдисвіти, невдахи, ледарі, що спокусилися на ваше багатство.

— Ми з Енді, — говорю я, — маємо намір дати цим соціальним паразитам гарний урок. Насилу, — говорю я, — ми з Енді відмовилися від думки заснувати корпорацію під назвою Велике Моральне й Милосердне Матримоніальне Агентство. Ну, тепер ви бачите, яка в нас висока й благородна мета?

— Так, так, — відповідає вона, — мені давно слід було б знати, що ви, містере Пітерс, ні на що нечесне не здатні. Але в чому полягатимуть мої обов'язки? Невже мені доведеться відмовляти кожному з цих трьох тисяч негідників окремо, або мені буде надано право відкидати їх гуртом — десятками, дюжинами?

— Ваша посада, місіс Троттер, — кажу я, — буде простою синекурою[271]. Ми поселимо вас у номері в тихому готелі, і ви не матимете ніякого клопоту. Усе листування з клієнтами і взагалі всі справи шлюбного бюро ми з Енді беремо на себе. Але, звичайно, — кажу я, — може статися, що якийсь палкий залицяльник, у котрого вистачить капіталу на залізничний квиток, приїде до Каїра, щоб особисто завоювати ваше серце. У такому разі вам доведеться попрацювати самій: власноруч показати йому на двері. Платити ми вам будемо двадцять п'ять доларів на тиждень, і оплата готелю за наш рахунок.

Почувши це, місіс Троттер сказала:

— За п'ять хвилин я готова. Я тільки візьму пудреницю і залишу у сусідки ключ від парадних дверей. Можете вважати, що я вже на службі: платня має йти мені з цієї хвилини.

І ось я везу місіс Троттер до Каїра. Привіз, оселив її у тихому сімейному готелі, подалі від нашої квартири, щоб не виникало жодних підозр. Потім я пішов і розказав про все Енді Таккеру.

— Чудово, — говорить Енді Таккер. — Тепер, коли твоя совість спокійна, коли в тебе є і гачок, і приманка, давай візьмемося до риболовлі.

Ми поширили наше оголошення по всій цій місцевості. Одного оголошення цілком вистачило. Як би ми зробили ширшу рекламу, нам довелося б найняти стільки клерків та дівиць із перманентною завивкою, що плямкання любителів жувальної гумки дійшло б до самого директора пошти та телеграфу. Ми поклали на ім'я місіс Троттер дві тисячі доларів у банк, а чекову книжку дали їй у руки, аби вона могла показувати її тим, хто мав би якийсь сумнів. Я знав, що вона жінка чесна, і не боявся довірити їй гроші.

Саме це оголошення завдало нам чимало роботи: по дванадцять годин на добу ми відповідали на листи.

Надходило їх по сто штук на день. Я й не підозрював ніколи, що на світі існує стільки люблячих, але бідних чоловіків, які хотіли б одружитися із симпатичною вдовою і звалити на себе тягар піклування про її капітал.

Більшість із них повідомляла, що вони сидять без копійки, не мають певних занять і що ніхто їх не розуміє, але все ж, за їхніми словами, у них залишилися такі великі запаси любові та інших чоловічих чеснот, що, черпаючи з цих запасів, вдова буде найщасливішою жінкою.

Кожний клієнт діставав відповідь від контори Пітерса і Таккера. Кожному повідомляли, що його щирий, цікавий лист справив на вдову глибоке враження і що вона просить написати їй докладніше і надіслати по змозі й фотографію. Пітерс і Таккер додавали до цього, що їхній гонорар за передачу другого листа у прекрасні ручки вдови становить два долари, які й слід прикласти до листа.

Тепер ви бачите, яким простим і красивим був наш план. Близько дев'яноста відсотків цих найблагородніших шукачів руки вдови роздобули якимсь чином по два долари і надіслали їх нам. От і все. Ніякого клопоту. Звичайно, нам довелося попрацювати; ми з Енді навіть побурчали трохи: хіба легко цілий день розкривати конверти і виймати звідти долар за доларом!

Були й такі клієнти, які з'являлися особисто. Їх ми направляли до місіс Троттер, і вона розмовляла з ними сама; тільки троє чи четверо повернулися до контори, щоб попросити у нас гроші на зворотну дорогу. Коли почали прибувати листи з найвіддаленіших регіонів, ми з Енді стали виймати з конвертів по двісті доларів щодня.

Якось після обіду, коли наша робота була у повному розпалі і я