Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

вино, як воду, і понад усе насолоджуючись присутністю одне одного.

— Це тепле повітря таке затишне, — вимовила Катрін.

І справді: сонце Санарі витягло з нього весь холод і висушило всі його сльози.

— І воно надає сміливості, — прошепотів він. — Воно надає сміливості довіряти.

У вечірньому бризі, збентежені й зачаровані своєю безоглядною вірою в життя, вони поцілувалися.

Жанові здалося, що це був його перший поцілунок у житті.

М’які вуста Катрін злилися з його вустами. Було просто чудово їсти, пити, відчувати і нарешті пестити її… і так захопливо.

Він обіймав цю жінку, цілував та ніжно кусав її вуста. Губами знайшов куточки її рота. Укрив поцілунками щоки й ніжні скроні. Він пригорнув Катрін, переповнений ніжністю і спокоєм. Поки ця жінка поряд, його більше не мучитимуть погані сни — ніколи. Більше не гризтиме самотність. Його врятовано. Вони стояли, тримаючи одне одного в обіймах.

— Ей? — раптом промовила вона.

— Так?

— Я зважила, і виявилось, що останній раз спала з моїм колишнім чоловіком у дві тисячі третьому році. Мені було тридцять вісім. Я думала, це нещасний випадок.

— Чудово. Виходить, що з нас обох ти найдосвідченіша.

Вони засміялись.

Як дивно, думав месьє Одинак, що просто засміявшись, можна відкинути стільки труднощів і страждань. Просто засміявшись. А роки все спливають… у нікуди.

— Однак і я дещо знаю, — сказав він. — Любощі на пляжі занадто переоцінені.

— Пісок лізе в усі місця.

— Найгірше — це комарі.

— На пляжі це зовсім не те, правда ж?

— Ти знаєш, Катрін, навіть не уявляю.

— Тоді я покажу тобі, — промурмотіла вона. Її обличчя сяяло молодістю і безрозсудством, коли вона тягла його до порожньої спальні.

Він побачив, як чотирилапа тінь кудись тікає в місячному сяйві. Псст сидів на терасі, ввічливо повернувшись до них своєю рудо-білою смугастою спиною.

Сподіваюсь, їй подобається моє тіло. Надіюсь, я не втратив своєї колишньої сили. Гадаю, що доторкнувся до неї так, як вона хотіла, і сподіваюсь…

— Припини думати, Жане Одинак! — ніжно наказала Катрін.

— Як це?

— Ти все аналізуєш, милий, — прошепотіла вона. — Мій коханий. О, я так хочу тебе… а ти…

Вони продовжували, шепочучись, та їхні речення не мали ні початку, ні кінця.

Він повільно зняв сукню з Катрін. Під нею не було нічого, крім простих білих трусиків.

Вона розстебнула його сорочку, сховала обличчя у нього на шиї і грудях, вдихаючи його запах. Її дихання лоскотало його. Жанові не треба турбуватися про свою життєву силу, адже вона була на місці, коли він побачив спалах білого, бавовняного трикутника у темряві й відчув, як її тіло рухається у його руках.

Вони з насолодою провели весь вересень у Санарі-сюр-Мер. Нарешті Жан напився південного світла. Він втратив себе і знову знайшов. Час страждання минув.

Тепер месьє Одинак готовий вирушити до Боньйо і здолати цей щабель.

41

Доки Катрін і Жан Одинак не залишили Санарі, це рибальске містечко стало їхнім найкращим домом. Досить маленьке, щоб йому було затишно в їхніх серцях, достатньо велике, щоб захистити їх, і прекрасне, аби стати пробним каменем на той час, поки вони пізнавали одне одного. Санарі було символом щастя, миру й спокою; символом першого збурення почуттів до когось, хто досі був незнайомцем, до когось, кого любиш, сам не знаючи чому. Хто ти? Який ти? Як ти почуваєшся? Як змінюється крива твого настрою протягом години, дня, кількох тижнів? Відповіді на ці запитання вони з легкістю знаходили у своєму домі завбільшки із серце. Саме в ці тихі, спокійні години Жан і Катрін ставали ближчими одне до одного, тому всіляко уникали галасливих, метушливих місць, таких як ярмарки, базар, театр і лекції.

Вересень плавно розмальовував їхній тихий, напружений період звикання кохати одне одного всіма відтінками осінніх кольорів: від жовтого до лавандово-лілового, від золотого до фіолетового. Бугенвілії, бурхливе море, пофарбовані будиночки в гавані, що з почуттям власної гідності зберігали загадкове минуле, хрусткий золотий гравій майданчика для гри в кулі: саме на тлі таких пейзажів розквітало їхнє кохання, дружба і глибоке розуміння.

Вони не поспішали і не квапили одне одного.

Що важливіша справа, то повільніше треба її робити, часто думав Жан, коли вони починали пестити одне одного. Вони протяжно цілувались, повільно роздягалися, певний час лежали поряд або в обіймах одне в одного. Ця обережна зосередженість, спрямована одне на одного, викликала особливо інтенсивну фізичну, духовну й емоційну пристрасть у їхніх тілах, відчуття доторку до всього тіла відразу.

Щоразу, коли він спав із Катрін, Жан Одинак ставав дедалі ближчим до потоку життя. Він провів двадцять років на дальньому березі цієї річки, уникаючи кольорів і ніжності, запахів і музики — закам’янілий, самотній і демонстративно відсторонений.

А тепер… він купався знову.

Жан відроджувався, бо був закоханий. Він дізнався безліч нових дрібничок про цю жінку. Наприклад, прокидаючись уранці, Катрін наполовину була ще у своїх снах. Іноді вона борсалася в тумані смутку; те, що ввижалося їй у тінях ночі, то дратувало її, то присоромлювало, то надокучало, а то й надовго псувало їй настрій. Це була її щоденна боротьба з перебуванням між світами сну й реальності. Жан виявив, що може проганяти ці примари сну — він приводив Катрін до моря і приносив їй горнятко гарячої кави.

— Завдяки твоєму коханню я навчаюся любити себе також, — сказала вона якось уранці, коли море було ще сонного сіро-блакитного кольору. — Я завжди брала лише те, що життя пропонувало мені, але ніколи не пропонувала нічого собі. Ніколи особливо не звертала на себе уваги.

Ніжно пригортаючи її, Жан думав, що відчуває те саме: він може любити себе, бо його любить Катрін.

Коли настала ніч, уже вона пригорнула його міцніше, бо друга велика хвиля гніву накрила чоловіка. Цього разу він розлютився на себе. Жорстоко й розпачливо сипав прокльони вже на свою голову, гніваючись від посталого перед ним жорсткого усвідомлення безповоротності втраченої частини свого життя і занадто короткого часу, що лишився. Катрін не зупиняла його, не заспокоювала і не відверталася.

Та скоро запанував спокій. Адже цього короткого часу достатньо. Бо кілька днів можуть вмістити все життя.

Тепер — до Боньйо — у край його далекого минулого, минулого, що й досі глибоко корінилося в ньому. Та більше воно не було єдиною кімнатою в його емоційному домі. Нарешті з’явилося теперішнє, щоб йому протистояти.

Ось чому було легше вертатися,