Читати книгу - "Пора грибної печалі"

джонатанами, золотим парменом і пізніми осінніми персиками. Нині мати, після смерті батька, доживала самотньо, не полишаючи надії, що молодший син порозумнішає і повернеться до родинного гніздовища. При кожному наїзді Андрія підшуковувала невістку, сльозами вмовляла кинути думку про великий світ, осісти на газдівстві і, коли вже така сверблячка, писати собі спокійно вдома, а не тинятися по чужих закутинах.

Прудко петляючи поміж лісом, дорога винесла Андрія на перевал. Він на якусь мить зупинився, переключив швидкість і, помалу розганяючись, почав спускатися. Чим далі дерева бігли скоріше, вітер виспівував пронизливіше. Аж ось вигулькнув і поворот. Андрій натиснув на гальма. Але що за мара! Мотоцикл не слухався. Невже обірвався тросик? Мотоколяска продовжувала набирати швидкість. Різкий поворот невмолимо наближався. Куди датися? Зліва скеля. Справа урвище. Андрій повернув на скелю, та його різко занесло, розвернуло…

І тут він ніби перелетів через межу, яка відділяла світ реальний і потойбічний… Страх зник. Охопила страшна байдужість… Тепер він ніби стояв десь збоку і спокійно спостерігав, як мотоциклом, а на ньому і молодого журналіста несе до прірви… Ось підскочило переднє колесо, потім, наче в уповільненому сні, піднявся сам мотоцикл і полетів…

За цей час Андрій устиг побачити, як оголились навколишні гори, і тисячі вікон засвітились синіми льодами на їх схилах.

І тисячі облич, вмурованих у крижані шибки, перелякано закричали в осінній тиші.

І тільки сиві мерці — двоє Андрієвих дідів, тітка Марія, сусідка Варвара — спокійно сиділи під дощем на верховинах і плели із трави розкішні килими.

І батька помітив. На самому дні прірви — теж геть сивий-сивий — йшов із козубом на шиї, черпав із нього насіння живого дощу і сіяв, сіяв… Сіяв округлі, блискучі живі дощинки, які дихали на його долонях і променили радість очей весняних птахів.

«Няньку, спасіть мене, — тихо попросив Андрій. — Я ж іще нікого не любив, нікого не встиг зненавидіти…»

«Спасіть його!» — закричав велетенський хор облич, замурованих у гірські вікна.

В останню мить, коли Волосянич уже побачив у прірві перед собою дерево, на яке летів, світ реальний наздогнав його болючим запитанням: «Чому Ладичко, який нікому не дозволяв торкнутися мотоцикла, так радо запропонував його сьогодні йому? Чому?..»

Коров’яча доля

Погожої вересневої суботи Граб вертався додому. Минав майже рік, відколи покинув село і влаштувався на цегельні. За цей час відкрив для себе життя, про яке навіть не здогадувався. Виявляється, воно мало значно ширші і світліші обрії, аніж тут, у Березіллі. З року в рік, не даючи рукам спочинку, недосипаючи, влітку і взимку трудився Петро, як воляка, і ніхто добрим словом не пригостив, ніхто «спасибі» не подарував. Так, бачилося, й мало бути. Кожного року лунали нові обіцянки, нові гасла, і Граб із односельцями, впрягнувшись у них, ревно тягнули колгосп до нових здобутків, не вельми тішачись надіями на особисті блага. Зрештою, їх ніхто й не вимагав. Люди розуміли: риштується нове життя, а в новому домі не одразу скляться вікна, стелиться підлога й обживаються стіни. Треба трохи й потерпіти. Але кожна людина до останньої судньої хвилини завжди залишається трішки дитиною. Їй, як і малюкові, хочеться ласки, душевної теплоти. Чорт з ним, що на зароблені трудодні не видавали часом й половину обіцяного, що записаний трудодень оплачувався мізерними копійками — можна було витерпіти, не такі лихоліття переживали. Глибоко ображало інше: від своїх керівників і незчисленних уповноважених горянин за свій тяжкий труд рідко чув добре слово. На нього здебільшого дивилися не як на людину, а як на запас невикористаних трудових резервів. Подібне часто мучило й Петра, доки працював у колгоспі. Йому, навіть при непоганих заробітках, завше чогось бракувало. І сам не міг усвідомити, чого саме, але твердо знав: чогось світлого, теплого, для душі святого, що не замінити ніяким трудоднем, навіть оплаченим твердим карбованцем і багатою натурою. І тільки тепер, працюючи на заводі, він збагнув: все життя, тим більше, що ріс сиротою, він прагнув уваги до себе, прихильності ближніх, їх ласки… І ось за довгі сподівання доля нині віддавала сповна. Хоч трудився не задля того, аби випнутись — од роду мав роботящу натуру, — його запримітили одразу. Через кілька місяців призначили бригадиром, а ще через півроку вивісили його фотографію на почесному місці, серед передовиків. Про колектив, яким керував, почали писати в газетах, заговорили по радіо. І заробітки пішли немалі. І та туга за рідним селом, яка насампочатку мучила, помалу компенсувалась іншими благами. Нині його доньки приходили в школу краще зодягнутими, і дружина могла у вихідні, замість вовняного сардака, принарядитись у драпове пальто, шерстяні шкарпетки і постоли змінити на добротні шкіряні чобітки, запнутись розкішною квітчастою хустиною й пройтися вулицями, викликаючи неприховані завидки березільських язикань.

Ось і тепер, отримавши квартальну премію, Граб накупив для сім’ї добротного зимового одягу, взуття і з вщерть наповненими бесагами вертався під неділю додому. Вересневе сонце, хоч і наморене за літо, було ще міцне. Воно не парило, а більше душу гріло. Дорога від самої річки була сухою, теплою — Петро роззувся і почимчикував босяком. А попереду — очам не злічити — на кам’яних хвилях вогненно пливли осінні ліси. Спокій, благодать. В охлялих від бездощів’я потічках упівголоса, боячись налякати саму себе, жебоніла вода. Тиша, руда від листя і дерев, пахла грибами, запізнілими квітами й чорницею. Іде Петро і час од часу нервово відштовхує від себе підступну думку, котра так і норовить засісти у здоровий глузд: мовляв, ніякими благами не відкупишся від краси вітцівщини, яка породила тебе, дала силу. І жодне благополуччя до останнього подиху не затлумить у серці туги за рідною домівкою… Усвідомлював це, але боявся признатися собі… Вірніше, не хотів. Наперекір, у відомсту за все.

Олени дома не застав. Заплакані доньки сиділи на порозі й повідали: голова упіймав у колгоспній отаві корову, відвів на ферму й наказав завідуючому Іванові Смику закрити у стайні.

— Ну що, починається, чи радше, продовжується, — промовив скрушно про себе й скреготнув зубами.

Скинув бесаги, тут же тяжко сів під поріг і вся радість, світле збентеження, яке вело його додому, наче кров із перерізаних вен, стекли одразу із душі, полишаючи по собі страшенне збайдужіння і в’язку неприємну слабість.

«Доки, ну доки буде тривати оце половинчате життя: з одного боку ласкаво гріє, а з іншого — безжально кусає, пече, не даючи спочинку! Невже ніколи кінця не дочекатися… — думав, гризучи себе Петро. — Є ж