Читати книгу - "Виховання почуттів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Секунданти, не зупиняючись, пильно дивилися обабіч дороги. Стали міркувати, куди йти — до Каталанського хреста чи до Багательського муру. Нарешті взяли праворуч і зупинилися в якомусь гайку між соснами.
Місце вибрали так, щоб обох супротивників поставити в однакові умови. Позначили місце, де вони повинні стояти. Тоді Режембар одкрив скриньку. У ній на червоній сап'яновій подушечці лежали чотири прекрасні шпаги, з жолобками посередині, з філігранно оздобленими руків'ями. Яскравий промінь, протявши листя, упав на них, і Сізі вони видалися срібними гадюками, що блиснули над кривавою калюжею.
Громадянин показав, що всі вони завдовжки однакові; третю він узяв сам на випадок потреби розняти дуелянтів. Пан де Комен прихопив із собою ціпка. Запала мовчанка. Розглядали одні одних. У всіх на лицях була якась чи то розгубленість, чи то жорстокість.
Фредерік скинув сюртука й жилет. Жозеф допоміг Сізі зробити те саме; коли той розв'язав краватку, всі помітили у нього на шиї образочок. Це викликало у Режембара зневажливу посмішку.
Тоді пан де Комен (щоб дати Фредерікові ще хвилину на міркування) спробував до чого-небудь прискіпатись. Він застерігав право надіти рукавичку, вхопитися за шпагу супротивника лівою рукою; Режембар, якому вже вривався терпець, не заперечував. Нарешті барон звернувся до Фредеріка:
— Все залежить од вас, пане! У визнанні своїх помилок немає нічого соромного.
Дюссардьє ствердно кивнув головою. Громадянин обурився:
— Ви що, гадаєте, ми приїхали сюди бавитись, сто чортів! Захищайтесь!
Супротивники стали один проти одного, секунданти пообіч. Режембар крикнув:
— Вперед!
Сізі страшенно зблід. Кінчик його шпаги дрижав, як хлист. Він одкинув голову, розставив руки і, знепритомнівши, впав горілиць. Жозеф підвів його і, піднісши йому до носа флакон, почав щосили термосити. Віконт розплющив очі і раптом, як навіжений, кинувся до своєї шпаги. Фредерік чекав, зосереджено дивлячись просто себе й піднявши шпагу.
— Зупиніться! Зупиніться! — долинув із дороги чийсь голос, і почувся тупіт пущеного вскач коня; верх кабріолета ламав нависле гілля. Якийсь чоловік, висунувшись із віконця, махав хусточкою і весь час волав: — Зупиніться! Зупиніться!
Пан де Комен, гадаючи, що це втрутилася поліція, підняв ціпка:
— Годі вам! У віконта йде кров!
— У мене? — спитав Сізі.
І справді, він, падаючи, подряпав собі великого пальця лівої руки.
— Та це, коли він падав, — сказав Громадянин.
Барон прикинувся, що не почув.
З кабріолета вистрибнув Арну.
— Я спізнився! Ні? Слава Богу!
Він обійняв по-ведмежому Фредеріка, обмацував його, вкриваючи поцілунками лице.
— Я знаю привід: ви заступилися за давнього друга! Це прекрасно! Я не забуду цього ніколи! Яка ви чудова людина! Ох, люба дитино!
Він дивився на нього і, ллючи сльози, воднораз сміявся з радощів. Барон обернувся до Жозефа:
— Думаю, що ми зайві на цьому маленькому родинному святі. Все скінчено, панове, чи не так? Віконте, перев'яжіть руку, ось вам хустина. — І з владним жестом додав: — Ну ж бо, годі! Геть ворожнечу, миріться! Так заведено!
Дуелянти мляво потиснули один одному руку. Віконт, пан де Комен та Жозеф пішли в один бік, а Фредерік зі своїми приятелями — в другий.
А що недалечко був ресторан «Мадрид», то Арну запропонував зайти випити по кухлю пива.
— Можна б і поснідати, — мовив Режембар.
Але в Дюссардьє не було вільного часу, і вони обмежились тим, що перекусили в саду. Всі перебували в тому блаженному настрої, який настає по щасливій розв'язці. Однак Громадянин усе-таки бурчав, що дуель обірвали в найцікавішу мить.
Арну дізнався про поєдинок від Режембарового приятеля, якогось Компена, і в сердечному пориві кинувся, щоб запобігти дуелі, гадаючи, що сам є її причиною. Він попросив Фредеріка розповісти все докладно. Фредерікові, розчуленому ніжністю Арну, совісно було підтримувати цю хибну думку.
— Зробіть милість, не згадуйте про це!
У такій стриманості Арну вбачав велику делікатність. Він, із властивою йому легковажністю, перейшов до іншої теми.
— Які новини, Громадянине?
І вони завели мову про векселі, платіжні терміни. Щоб зручніше влаштуватися, вони навіть пересіли за інший стіл і заговорили пошепки.
Фредерік розібрав слова:
— Ви мені підпишете?
— Так. Але ж і ви, звичайно…
— Я перепродав зрештою за триста! Зиск неабиякий, далебі!
Одне слово, було ясно, що Арну та Громадянин разом облагоджують цілу купу якихось махінацій.
Фредерік хотів нагадати йому про свої п'ятнадцять тисяч. Але недавня поява Арну внеможливлювала докори, навіть найлагідніші. До того ж він почувався стомленим. Та й місце було непідходяще. Він одклав розмову до слушнішого часу.
Арну, сидячи в затінку жимолості, палив і був дуже веселий. Кинувши оком на двері кабінетів, що всі виходили в сад, він сказав, що колись бував тут частенько.
— І не один, мабуть? — запитав Громадянин.
— Ще б пак!
— Який ви гульвіса! А ще одружений!
— Ну, а ви ж самі! — сказав Арну, і, поблажливо усміхнувшись, додав: — Я навіть упевнений, що цей шалапут має десь кімнатку, де тримає дівчаток!
Громадянин на підтвердження того, що це правда, тільки-но кивнув бровою. Тоді обидва почали висловлювати свої смаки: Арну тепер віддавав перевагу молоденьким робітницям; Режембар не міг терпіти «манірниць» і цінував передусім позитивні риси. Висновок, до якого прийшов торговець фаянсом, полягав у тому, що до жінок не слід ставитися серйозно.
«А проте свою дружину він любить!» — думав Фредерік, вертаючись додому; Арну здавався йому людиною нечесною. Він був лихий на торговця за цю дуель, неначе заради нього щойно ризикував життям.
Дюссардьє він був удячний за його відданість; прикажчик, якого Фредерік наполегливо запрошував до себе, незабаром почав заходити до нього щоденно.
Фредерік давав йому книжки: Тьєра, Дюлора, Варанта, Ламартінових «Жирондистів». Хлопець уважно слухав і приймав його думки як думки наставника.
Якось увечері прийшов він дуже занепокоєний.
Вранці на бульварі зіткнувся з ним один чолов'яга, який мчався щодуху; чоловік упізнав у ньому одного з друзів Сенекаля й сказав:
— Його схоплено, я втікаю!
Це була чиста правда. Цілісінький день Дюссардьє намагався щось розвідати. Сенекаль, звинувачуваний у політичній змові, був кинутий за Грати.
Родом із Ліона, син майстра й учень одного з послідовників Шальє, Сенекаль, приїхавши до Парижа, вступив у Товариство сімей[45]; спосіб його життя був відомий; поліція стежила за ним. Виявилося, що він був у числі тих, хто воював у травні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Виховання почуттів», після закриття браузера.