Читати книгу - "Фіаско"

— Гаразд. Зараз? Будь ласка. Я чекаю. — Він поклав трубку, обернувся до присутніх і сказав: — Це Араго.

— Нам вийти? — запитав Темпе.

— Ні. Залиштесь. — І, ніби мимохіть, у нього вихопилося: — Це буде не сповідь.

Домініканець зайшов у білому, хоч і не в сутані: на ньому був довгий светр, а про те, що він носив на грудях хрест, свідчив темний шнурок, який обвивав йому шию. Побачивши, що Стіргард не сам, Араго зупинився на порозі:

— Я не знав, що ви, астрогаторе, проводите нараду…

— Сідайте, преподобний отче. Це не нарада. Час парламентських засідань з голосуванням закінчився. — І, мовби відчувши, що ці його слова пролунали надто безцеремонне, додав: — Я не хотів цього. Однак факти впертіші за мої бажання. Прошу всіх сідати.

Усі сіли, бо хоч останню фразу він вимовив з усміхом, це був наказ. Чернець готувався до розмови віч-на-віч. А можливо, його вразила Стіргардова категоричність. Здогадуючись про причини його вагання, астрогатор сказав:

— C’est le ton qui fait la chanson[25]. Але я не створив цієї музики. Хоч пробував — піаніссімо.

— Вона скінчилася на Ієрихонських трубах, — відповів чернець. — Але, може, досить перифраз.

— Ну звичайно. Я не збираюся говорити натяками. Годину тому в мене був Ротмонт, і я знаю зміст розмови, екзегези. Ні, вважаймо це все-таки розмовою, яку спровокував ГОД. Вона стосувалась… астробіології.

— Не тільки, — зауважив домініканець.

— Знаю. Через те я хочу запитати, в якій ролі приймаю нового гостя: як лікаря чи як папського нунція?

— Я не нунцій.

— З волі чи без волі папського престолу — так. In partibus infidelium[26]. А може, in partibus daemonis[27]. Я кажу це в зв’язку з пам’ятним висловом не доктора астробіології, а отця Араго на борту «Еврідіки», в Бар-Гораба. Я там був, усе чув і запам’ятав. А тепер слухаю.

— Я бачу тут ті самі знімки, які розтлумачив мені Ротмонт, — промовив отець Араго. — Моє вторгнення дійсно спровокував ГОД.

— Кальцієвою гіпотезою? — запитав командир.

— Так. Ротмонт запитав у ГОДа, чи смужка, яка повторюється в спектральному аналізі певних пунктів, бува, не ізотоп кальцію. ГОД не виключив цього припущення.

— Мені відомі всі деталі. Якщо то кістки, то їх мільйони. Гори трупів.

— Критичне і місце-велика агломерація; мабуть, там квінтяни, — мовив чернець. Він здавався блідішим, ніж звичайно. — Навряд, щоб це був звіринець діаметром у п’ятдесят миль. Отже, там дійшло до геноциду. Кладовище жертв — не найкраща сцена для безпрецедентної події нашої історії. Батьки проекту SETІ не ставили собі за мету встановлювати контакт з Розумом на бойовищі, заваленому трупами господарів.

— Ситуація набагато гірша, — відповів Стіргард. — Я повторюю: сталося щось значно гірше, ніж катастрофа, викликана збігом ніким не передбачених обставин. Не виключено, що ці спектральні лінії — від ізотопів скелетного кальцію. Ми не владні виключити це зі стопроцентною певністю. Я сказав, що планета може упередити наш ультиматум. Через крайню підозріливість квінтян. Однак я не допускав, що вони зловмисне стягнуть кавітований Місяць на себе. Ми стали катами за максимою одного італійського єретика: «Від надміру чесноти перемагають сили пекла».

— Як я повинен це зрозуміти? — запитав приголомшений Араго.

— За канонами фізики. Ми попередили їх, що розтрощимо їхній Місяць, аби продемонструвати свою перевагу, й запевнили, що ця сидеральна операція не завдасть їм ніякої шкоди. Як знавці небесної механіки, вони розуміли, що мінімальною кількістю енергії можна розбити планету, нарощуючи тиск у її ядрі. Розуміли, що тільки вибух, точно спрямований у центр Місяця, не змінить орбіти його уламків. Якби вони перехопили наші сидератори з сонячного боку Місяця або з його чільної сторони по дотичній до орбіти, то розтягнену масу було б виштовхнуто на вищу орбіту. Тільки перехоплення наших снарядів біля місячної півкулі, поверненої до Квінти, мусило стягти ексцентричні результати кавітації на самих себе.

— Як я можу в це повірити? Ви стверджуєте, що вони вирішили з нашою допомогою вчинити самогубство?

— Не я так стверджую, а факти. Я визнаю: в такій інтерпретації їхня поведінка скидається на безумство, але відтворений хід катаклізму виявляє ознаки його раціональності. Ми розпочали луноклазм у той момент, коли в Гепарії сходило сонце, а в Норстралії — заходило. Балістичні снаряди, скеровані назустріч нашим сидераторам, були вистрелені з тієї частини Гепарії, яка перебувала ще за термінатором, отже, вночі. Снарядам треба було п’ять годин, щоб досягти периселенію й зіткнутись з нашими ракетами. Аби ми не змогли вчасно їх знищити, квінтяни вивели снаряди на еліптичну орбіту, до того ж таку, щоб спуститися з неї до Місяця за якихось дванадцять хвилин перед луноклазмом. Двох думок тут бути не може: їхні снаряди чатували на наші, рухаючись по сектору еліпса, найдальшому від Квінти і найближчому до Місяця. Усі вони полетіли в бік наших кавітаторів, позбавлених прикриття, оскільки такої протидії ми навіть не припускали. Я сам у першу хвилину подумав, що катастрофу спричинили їхні хибні розрахунки. Однак аналіз перебігу подій це виключає.

— Я цього не можу зрозуміти, — похитав головою Араго. — Хоча… Невже це означає, що одна сторона намагалася спрямувати рикошетом удар на другу?

— І це було б не найгірше, — відповів Стіргард. — З позиції генерального штабу під час війни корисний і допустимий будь-який маневр, який завдає удару супротивникові. Та оскільки вони не могли знати ні сили наших кавітаторів, ні часу, коли настане луноклазм, ні початкової швидкості уламків місячної маси, то мусили рахуватися з тим, що розкид скельних. мас охопить і їхню власну територію. Ви здивовані, преподобний отче? Не довіряєте мені? Phisica de motibus coelestis[28] — головний свідок у цій справі. Погляньте, будь ласка, на цю ситуацію з точки зору штабістів столітньої війни. Над Квінтою з’явився космічний пришелець з миртовою гілочкою, він прагне сердечних стосунків з тутешньою цивілізацією і, замість відповісти атакою на атаку, намагається бути помірковано поблажливим. Не хоче атакувати? Тоді треба його до цього примусити! Чи довідається населення планети, що сталося насправді? Піддане кривавій розправі, як воно зможе засумніватись у тому, що пояснить йому уряд, а саме: ніби пришелець — безпощадний, безмежно жорстокий агресор? Бо хіба він не зруйнував їхні міста? Хіба не збомбардував у с і континенти, роздробивши з цією метою Місяць? Жертви з власного боку? їх буде списано на рахунок пришельця. Якщо ми стали співвинуватцями, то тільки від надлишку добрих намірів, бо такого повороту справи ми не передбачали. Відступ, після того, що сталося, залишив би на планеті чутку про нашу експедицію як спробу згубного для них вторгнення. Через те ми