Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

нинішніх часів усе явно зміщується вліво…

— Праві погляди нашого депутата, коли хочеш знати, лівіші, ніж у найлівіших китайців. До чого тут праві, до чого ліві? Для нього такі розмежування не становлять сенсу.

— Було приємно з ним познайомитися, — сказав Лаурана. І докинув, наче мимохідь: — А хто отой синьйор, що супроводжував депутата?

— Він з Монтальмо, славний чолов'яга. — Та нараз Розелло весь напружився і окинув співрозмовника пильним холодним поглядом: — А чого ти про нього запитуєш?

— Просто так… Він здався мені цікавим суб'єктом.

— Авжеж, він справді цікавий суб'єкт, — підтвердив адвокат, і в тоні його голосу прозвучала прихована погроза.

Лаурапа відчув, як мурашки страху пробігли в нього по спині. Він поквапився перевести розмову на депутата.

— А депутат Абелло цілком згоден з тактикою, що її тепер дотримується ваша партія? — спитав він.

— Чому б і ні? Цілих двадцять років ми мали підтримку в правих, а нині настав час здобути голоси й лівих. Від цього наші погляди не зміняться.

— А як же китайці?

— До чого тут китайці?

— Хіба ти не сказав, що депутат Абелло лівіший від найлівіших китайців…

— Отакі ви й є, комуністи. З однієї фрази зсукуєте мотузку, з мотузки робите зашморг і вішаєте людину. Я просто так сказав, що він лівіший за китайців. Як тобі так хочеться, я скажу, що він правіший за генерала Франко. Депутат Абелло — людина надзвичайна, і його погляди такі глибокі, що цей безглуздий поділ на «правих» і «лівих» для нього не становить сенсу — я тобі вже казав… Але даруй мені, про це поговоримо іншого разу. В мене справи, я маю йти додому.

І Розелло пішов, похмурий, як ніч, навіть не попрощавшись. Та вже через півгодини він повернувся цілковито змінений: веселий, приязний, схильний до жартів. Проте Лаурана відчув у ньому напругу, неспокій, а може, й страх, що невтримно штовхали цього чоловіка на вогонь. «Наче метелик «мертва голова», — подумав учитель. Образ, запозичений з роману Достоєвського «Злочин і кара», за професійною звичкою поєднався з мотивами віршів Гоццано й Монтале[19].

А Розелло тим часом знов і знов намагався повернути розмову на того славного чоловіка з Монтальмо, про якого запитував Лаурана. Мовляв, він, власне, і не з Монтальмо, найімовірніше він проживає в районному центрі, а я сказав, що він з Монтальмо, бо одного разу з тих двох випадків, коли ми з ним зустрічалися, я бачив його в Монтальмо; а славним чолов'ягою я назвав його зі слів депутата Абелло — той завжди відгукувався про нього як про славного чоловіка, відданого, надійного. Отак зрештою Розелло й обпалив крильця у вогні підозрінь Лаурани. Вчителю стало майже шкода його.

Назавтра пополудні Лаурана сів на рейсовий автобус до Монтальмо. В тому містечку жив один його університетський товариш, який уже не раз запрошував колишнього однокурсника до себе, обіцяючи показати розкопки, де останнім часом було знайдено багато цікавих речей з життя й побуту стародавньої Сіцілії.

То було прегарне містечко — відкрите, гармонійне, прямі вулиці розходилися в усі боки від майдану, забудованого в стилі барокко. Його товариш жив якраз у одному з будинків-палаців, що виходили на майдан. То був великий дім. Темний усередині, зовні він мерехтів і сяяв, бо камінь пісковик, з якого були змуровані його стіни, здавалося, всмоктував у себе сонячне проміння.

Та приятеля Лаурани не було вдома, він саме пішов на розкопки, бувши їх почесним консультантом. Про це Лаурану повідомила стара служниця крізь шпарку ледь прочинених дверей, які явно збиралася зачинити перед самісіньким його носом. Але з будинку через довжелезну анфіладу кімнат долинув голос, який владно запитав:

— Хто там такий?

Тримаючи двері так само ледь прочиненими, служниця гукнула всередину:

— Та ніхто. Питають, чи вдома професор.

— Пусти, — наказав голос.

— Але йому потрібен професор, а професора нема, — відповіла служниця.

— Кажу тобі, хай заходить.

— Господи, — простогнала служниця, наче мала стати свідком якогось страшного лиха.

І відчинила двері, пропускаючи Лаурану. Анфіладою кімнат наближався старий згорблений чоловік, закутаний у плед.

— Ви до мого брата?

— Так… Я його давній приятель, ми разом училися в університеті… Він запрошував мене приїхати… Подивитися розкопки, новий музей… І сьогодні я нарешті…

— Прошу, заходьте. Він незабаром повернеться.

Старий пішов у дім, щоб провести гостя. Та тільки-но він одвернувся, як служниця промовисто глянула на Лаурану і зробила застережливий рух. Вона провела правою долонею перед лобом, і очевидне значення цього жесту спинило Лаурану.

— То Кончетта застерігає вас, що я божевільний, — не обертаючись, пояснив старий.

Разом з подивом Лаурана відчув водночас полегкість і пішов за старим.

У самій глибині анфілади кімнат був кабінет, заставлений книжками, статуями та амфорами. Старий сів за письмовий стіл і показав гостеві на крісло навпроти, по другий бік столу. Він відсунув стосик книжок, що розділяв їх, і мовив:

— Кончетта вважає мене божевільним. І, правду кажучи, не тільки вона.

Лаурана похитав головою з виразом недовіри й осуду.

— Лихо в тім, що в якомусь розумінні вони мають слушність… Я не знаю, чи мій брат коли-небудь розповідав вам про мене. Скажімо, про те, що я мало посилаю йому грошей — так він вважав, коли навчався в університеті. Я Беніто, його старший брат. Моє ім'я, звичайно, анітрохи не пов'язане з ім'ям Муссоліні, як ви, можливо, подумали; та й ми з ним майже однолітки. Після возз'єднання Італії в нашій родині міцно вкоренилися республіканські та революційні погляди, і мене назвали Беніто на честь мого дядька, який помер того самого року, коли я з'явився на світ, а він, своєю чергою, народився в тому році, коли Беніто Хуарес[20] звелів розстріляти імператора Максиміліана. Вбивство монарха, мабуть, було для мого діда святом. Що, одначе, не завадило йому й далі давати дітям та онукам імена згідно з бонапартистською традицією, яка існувала в нашій родині давно: починаючи від революції 1820 року, кожному з наших хлопчиків давали друге або третє ім'я Наполеоне, а дівчаткам — Летіція. Так, скажімо, мого брата звати Джіроламо Наполеоне, мою сестру — Летіція, а в мене за Беніто Хуаресом ховається ще й Джузеппе Наполеоне. Проте не виключено, що ім'я Джузеппе було для моїх батьків таким собі перехідним місточком від Бонапарта до Мадзіні[21]. Коли є змога, то непогано за одним пострілом убити двох зайців. За часів фашизму моє ім'я справляло враження. Люди годі були так одурманені міфами, що чоловік на ім'я Беніто і до того ж одноліток вождя, котрий, як казали, веде батьківщину до