Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

ворухнув головою, звісив з лави голову зі лляними патлами й скоса подивився на Шіко.

— Приятелю, — кволим голосом промовив він.

— Я тут, приятелю, — відповів Шіко, хоча й налякався. А ла Бap сказав:

— Ти послав шинкаря по солдатів, то поможи мені тепер, та втечемо звідси. Ми ж із тобою вдвох убивали короля.

— Що? — скам'янівши з подиву, вигукнув Шіко. — Ми вбивали короля?

Лa Бар на те:

— Я, мабуть, заснув і мені щось приснилося. Приятелю мій любий, вийми з мене піж. Я так сплив кров'ю, що вже не тямлю, як воно було, коли ми вбивали короля.

Проте пам'ять нітрохи не підводила його; навпаки, Шіко збагнув, який хитрий і підступний цей здоровило. Якби тільки була хоч найменша надія викрутитись цим від ката, він уплутав би в свої злочинні діла й королівського блазня.

— Бачу, треба було віддати тебе на засіл, — гримнув на нього Шіко. Він почав ходити по світлиці, а здоровило водив за ним очима. Такий тяжкий злочин небезпечний і для того, хто про нього дізнався. Або вже треба вивідати більше, з'ясувати все до кінця й стати добрим, гідним віри свідком, що під загальне схвалення приведе злочинця на колесо й на шибеницю. «За кого мене має мій король? — думав Шіко. — За свого вірного блазня? Чи за найманого вбивцю? Можливе і те, й те, а в такі часи, як наші, кожен легко може накликати на себе підозру. Треба вбезпечитись від цього — самому зіграти роль судді, щоб не засудили мене».

З'ясувавши та обміркувавши це, блазень Шіко вийняв з рани солдата ла Бара гострий на обидва боки ніж, яким той хотів убити короля, проте ніж розпанахав бік йому самому, і, коли його вийнято, на підлогу так і хлюпнула кров. Здоровило, від природи вразливий і не звиклий плавати в соках свого тіла, трохи не зомлів знову, та Шіко не дав. Він ляскав його по щоках, поки не очутив, а тоді перев'язав рану його ж таки сорочкою, намоченою в розведеному оцті, посадив його, дав йому вина, а потім зажадав рішуче, щоб ла Бар розповів йому свою історію.

— Вона довга.

— А ти скороти!

— Скоро прийде шинкар із солдатами.

— Він ще гри години надумуватиметься.

— Про що?

— Про те, що йому скажуть: насправді з королем, нічого не сталося.

— А хіба з ним нічого не сталося?

Тут уже в Шіко урвався терпець.

— Хлопче! Ось у мене твій ніж. Близько до тебе я не підійду. Ти перев'язаний, а вино, можливо, додало тобі сили більше ніж слід. Але я з цього безпечного кутка жбурну в тебе ножем. Прямо в шию — і влучу, так само, як ти влучив би короля через голови люду. Бо ти ж саме так і не інакше хотів його вбити.

— Ти знаєш уже забагато, — сказав ла Бар. — Здаюся. Гаразд, розкажу все.

— Та гляди, без брехні. Я на службі в його величності, і якщо твій язик збреше, то я допитаю твої кишки, вони вже скажуть мені правду.

Почувши ці слова, ла Бар мало не впав з лави, так злякався — незрозуміло, чому. Шіко вже спитав сам себе: «Чи я говорю як суддя, чи як блазепь?» Задумавшись про те, він забув і допит починати, коли це його підслідний, не чекаючи запитання, сказав сам, що його звуть П'єр Бар'єр, а на прізвисько ла Бар.

— А з ремесла ти вбивця королів. Ні в якому іншому фахові ти б не досяг більше, бо слава твоя дійде й до далеких сторіч.

— Це не моє ремесло, — жалібно проскиглив здоровило. — Винен тут хто завгодно, тільки не я. Я був човнярем на Луарі й до двадцяти двох років лишався таким невинним, як у той день, коли народився в місті Орлеані.

— І хто ж відібрав у тебе невинність?

— Один вербівник дав мені завдаток, і я став солдатом у війську королеви Наваррської, але там закохався в одну з її дам. Це й було моє нещастя.

— Нещастя я шаную, — поважно ствердив Шіко. — Та поговорімо спочатку про пані Маргариту де Валуа, що її ти називаєш королевою Наваррською. Вона зазіхала на трон і життя свого чоловіка, нашого короля, і за то її тримають ув'язненою в замку, але вона наймає таких, як ти, щоб визволитись і знову стати небезпечною для нас. І для мене теж, бо я — на службі в його величності! Отож, найнявшись до пані де Валуа, ти, власне, вчинив замах на мою особу.

— Ви балакаєте, наче блазень, — буркнув ла Бар. Власне, Шіко гадав так само. «Звичайно, — подумав він, — я говорю просто, як годиться дворянинові, але всі сміються, бо мене прозвано блазнем. А тут треба говорити поважно, а я клею дурня. От дурна натура!» Ла Бар вернув його до тями.

— Все це вийшло тільки через моє нещасливе кохання до тієї дами. Вона день і ніч тільки про те й думала, як розважити товариство. Щоразу, як я лежав у неї на грудях, неодмінно ставалась якась пригода: або ми з нею падали в ставок, або під нами провалювалось горище на сіннику, або в нашій кімнаті з'являлись духи. Усе це робилось, аби побавити двір, і про такі забави дбала та панночка, в котру я так нещасливо закохався.

— Не часто зустрінеш таку саможертовну відданість, — визнав Шіко. — І через це ти, звичайно, й вирішив убити короля.

— Не кваптеся, — спинив його ла Бар. — Мені воно приснилось. Ніби її величність королева наказала мені вирядити її чоловіка, короля Франції, на той світ, і тоді вона дасть мені з тією дівчиною спокій на цьому, і навіть посаг їй виділить.

— Це тобі тільки снилось? А подумай: може, королева справді доручила тобі таке? — дуже наполегливо спитав Шіко. Йому враз перехотілося блазнювати. Лa Бар відповів:

— Не вона. Я сам зайшов до неї, коли вона була на самоті, і сказав їй про свій намір. Тоді королева заплакала, відвернулась до стіни і, стоячи так, заклинала мене, щоб я облишив ці думки й стерігся їх. А тоді звільнила мене зі служби, і я поїхав із замку.

Шіко мовчав, у нього калатало серце. «Як я зможу розповісти про це королю? Його власна дружина підсилає до нього вбивць, замість кидати їх у найглибшу темницю».

Хвилювання вигнало Шіко з кутка, він почав ходити но кімнаті, вимахуючи шпичастим ножем убивці. Коли він проходив повз того, ла Бар щулився, але стежив за Шіко блискучими примруженими очима. Шіко не звертав на нього уваги, його приголомшили страшні