Читати книгу - "Мертвим не болить"

поймається моя свідомість. Я хочу пити. Але, здається, вже не нап'єшся. Енгель винувато кліпає підсліпуватими очима. Єфрейтор лементує, розмахуючи перед його обличчям кулаком. Очкарик береться за скриньку. Серце моє рветься з грудей: я відчуваю — щось зараз відбудеться.

Незабаром вони всі хапаються за ремені скриньок. Єфрейтор, лаючись, трюхикає до хлівчика по казанок. Очкарик одну скриньку завдає собі на спину, другу — довгувату й меншу — бере за шкіряну зачіпку. Найбільшу кидає на себе Енгель. Поспіхом підхоплює на свої плечі майже кубічну зелену єфрейтор. Але на снігу залишаються ще дві. Єфрейтор оглядається на нас. І тоді — о диво і підлість! — з призьби підскакує Сахно. Я навіть не розумію куди. Мабуть, не розуміють цього і німці. А він без жодного слова хапає одну скриньку, потім другу і обидві різким рухом чіпляє собі на праве, здорове плече. Єфрейтор зненацька роззявляє рота, а потім чимдуж ляскає Сахна по зігнутому під тягарем плечу.

— Гут, капітан!

І регоче.

А я видихаю все, що в мене було в легенях, і переводжу погляд угору. Я не дивуюся, не обурююся. Мої відчуття вже мало що сприймають. Я вже все пережив. Я тільки дивлюся в небо.

Там прорізалася і блищить самотня маленька зірочка. Вона, мабуть, над самим Кіровоградом, до якого я не дійшов. Багато хто не дійшов. Цікаво, скільки тисяч жителів у тому місті? Чи вийде хоч по одному на забитого? Добре було б хоч хвилину поглянути на його вулиці. Напевно, колись там будуть рости квіти, зеленіти тополі й акації. І гулятимуть хлопці з дівчатами. Люди будуть дивитися кіно, пити пиво, їсти морозиво. Зірка в небі гойдається і розщеплюється на дві, три. Смугою затягує погляд. Це мороз. Він, здається, мене добиває. Мабуть, мене скоро не стане. А той житиме. Буде жити. Він пересилив свій шок. І я думаю: недарма кажуть, що війна любить кмітливих. Хто раніше здогадається, той і переможе. Він здогадався вчасно. Там він був зразковий штабіст. Тут буде зразковий полонений.

Усе інше доходить до мене наче з іншого світу. Німці зручніше приладнують скриньки. Потім наспіх закурюють і відходять у ворота. Я все це чую. Але я бачу тільки ту дрібнесеньку зірочку в зеленкуватому блакитному небі. Вона блимає, скаче, переливається відблисками, розсипається на дві, чотири і колючими осколками ворушиться угорі. Повіки змерзаються, і я заплющую очі.

Здається, німці мене залишають.

Однак у воротах вони раптом спиняються. Я чую голос єфрейтора. Спочатку тихий, потім із владним відтінком наказу І зараз же різкий скрип чобіт на снігу. Цей гострий скрип болем пронизує мою голову і обривається.

Я розплющую очі.

Згорбившись під скринькою на спині, переді мною стоїть Енгель. Він нерішуче, наче боячись, зазирає мені в обличчя. У нього напружено-прихований погляд. І я раптом здогадуюсь, чому він повернувся. Я знаю. Іншого я не чекав.

Але чому Енгель?

На руках я відкидаюся від призьби. Упершись у землю підбором, повертаюся до нього обличчям.

— Ти?

Енгель відступає на крок і тремтячими пальцями береться за рукоятку затвора. З натугою закладає в патронник і белькоче:

— Ес тут мір зер ляйд.

Я розумію. Він просить пробачення. Це незбагненно. Цього не уявити, не зрозуміти. Це жахливо. Чи бачили ви таких убивць? Чи читали про них у книжках?

— Ес тут мір зер ляйт. Абер іх габе бефель! [20]

Ну, зрозуміло, він має наказ! Це вже знайоме. Це незаперечно

Ну, то що ж! Треба кінчати. Я не заплачу. І просити даремно. Руками я роздираю на грудях шинель. На, стріляй, гаде! Поціляй у саме серце. Щоб довго не мучитись! Я вже не в змозі терпіти.

— Беайльт ойх! [21] — кричить з вулиці єфрейтор. Виявляється, вони пішли. Йому тепер їх наздоганяти. Вони поспішають. Може, через годину тут будуть наші? Ця думка перевертає в мене всі почуття. Мені до сліз стає образливо.

— І ти мене заб'єш? — кричу я в розгублені, підсліпуваті очі Енгеля. — Ти в мене вистрілиш?

У моїй душі раптом розгоряється маленька зірочка надії. Я ж його не забив. Я його захищав. Невже він не згадає цього?

На одному коліні я відповзаю од призьби до Енгеля. Він на крок відступає. Він наче боїться мене і чомусь оглядається. Очі його збентежено округлюються. Рукою він знов шарпає рукоятку затвора. З карабіна пружно вискакує патрон і падає на сніг.

— Іх габе бефель,— переривчастим голосом, наче виправдовуючись, каже він і квапливо відступає ще на два кроки.

Постріл, як грім, бахкає в обличчя червоним полум'ям, відкидає мене в сніг.

Якийсь час я потім ще чую незрозумілі лункі удари під собою — тук-тук-тук... Я не знаю, що це — його кроки чи прощальний стук мого серця. Однак вони стихають і потім зовсім завмирають.

37

— Громадянине! Громадянине! Ану, вставайте!

— Чого розляглися? Не вдома.

Поміж лавами ходить чергова з червоною пов'язкою на рукаві, а з нею міліціонер. Вони будять пасажирів, бо спати в залі не дозволяється. Жінки, дядьки, хлопці, крекчучи, сопучи, встають. На їхніх пом’ятих обличчях сонне незадоволення.

Після безсонної ночі тупо болить голова. Треба б ковтнути таблетку, але аптечний кіоск, звичайно, ще зачинений. У величезних вокзальних вікнах синя прозорість вранішнього неба. Зароджується травневий погожий ранок.

Хлопця на лавці біля мене вже немає, мабуть, пішов своєю дорогою. На його місці сидить знайома ще з ночі жінка у квітчастій хустці. Підперши рукою щоку, вона зосереджено дивиться в підлогу. Видно, як і я, також не склепила очей за ніч. З другого ряду лав до нас причалапує рання пташка — мале дитятко з брязкальцем у руці. Широко поставивши кривуваті ніжки, довірливо дивиться на мене, потім на жінку. Вираз обличчя в тієї не міняється. Малятко, неспритно повернувшись, швиденько тюпає за лаву. Нас воно побоюється.

Мені тут більше не сидиться.

На площі ще по-нічному прохолодно, безлюдно. Ліхтарі вже не горять. Світає. У широкому чистому небі над містом ось-ось повинно зійти сонце. Дужий травневий дощ прогулявся по вулицях, дахах і бульварах, залишивши по собі пахучу свіжість ранку, мокрого листя, дзеркальні калюжі-озерця на асфальті. Калюжі, однак, випаровуються, зменшуються.

Гіркуватий росяний запах лине у сквері від тополь. По-весняному дихає набрякла волога земля. Після ночі листочків на деревах, здається, побільшало, вони густо зеленіють, обтрушуючи на землю холодні великі краплі. На крайній лаві порожньо, лише просиджена мокра газета. Я сідаю поруч.