Читати книгу - "Биті є. Макс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розчервонівся. До Макса сіпнувся. Пані Женя поміж них.
– І… чому? – синові в очі.
– Ну, не відміняти ж мені власні розпорядження. Тільки-но призначив нового директора-розпорядника. Юлію Скачко.
– Хвойду свою?! – вибухнув Володимир Гнатович.
– Наречену… – Макс і на півтону не підвищив голосу. – Думаю, восени наступного року запрошу тебе на весілля, мамо…
– Що?! – отетеріла пані Женя.
– А вас навряд, Володимире Гнатовичу, – зиркнув на батька.
– Та ти… – Сердюк-старший задихнувся гнівом. – Тварюка! Падло жовтороте! Бачити тебе не хочу! Пішов геть звідси, покидьок невдячний! Ти ще приповзеш…
– Я так і знав… Варто попрощатися з тобою назавжди… тату! – бездоганно-ввічливий. Усміхнувся матері сумно. – Я телефонуватиму, мамо…
Син уже летів бізнес-класом, певно, сьорбав шампанське на пару з новою директоркою-розпорядницею «Сили добра», а пані Женя з чоловіком – прибиті-приголомшені – все сиділи, як ті дурні, ворухнутися несила.
– Виріс синочок… Вилетів з гнізда… – недобре прошепотів Володимир Гнатович. – Щоправда, обісрав гніздо, перед тим як гайнути…
Пані Женя зиркнула на папери, що й досі лежали на столику.
– Вово… Я тебе не покину, – сказала твердо.
Не все так.
Хоча Володимир Гнатович Сердюк і підняв у новорічну ніч рівно опівночі бокал із побажанням: «Грошей!», 2010-й розпочався для нього вкрай паскудно. Схуд. Фінансові негаразди і категоричне відторгнення сина – сволота! – зменшили і реальну масу тіла. І політикою ваги не набереш, не той час. Партійні пасьянси напередодні виборів вимагали все більше витрати, тільки обіцяли дивіденди у майбутньому. Якби не статки дружини, уже б шепотіли по кутках, що офіціантам на «чай» не залишає. Шкірою відчував: хтось копає під нього вперто і настійливо. Не економить, не прораховується, суне і суне, наче іншого діла нема! Хто?! Роззирався, принюхувався. «Після виборів розберуся по-тихому», – думав, а тут тобі – лясь! Напередодні голосування клятий покидьок Макаров влаштував гучне захоплення власної фабрики зі стріляниною! Навколо Володимира Гнатовича за день соратників удвічі поменшало. Усі – боком, боком, подалі від Сердюка.
Горів, сходив гнівом. Хто?! Підняв усіх, кого тільки міг – від ментів до бандитів. Останні, як завжди, виявилися спритнішими. Під кінець січня друг Купа, якого Володимир Гнатович зі шкільної лави знав, розлив по гранчаках горілку, філософськи мовив:
– І рости тих дітей…
– Потім про особисте, – буркнув Сердюк. – Дізнався, хто за захопленням фабрики стоїть?
– Кажу ж… Невдячні діти.
– Макс? – не повірив Сердюк.
Купа кивнув, підняв гранчак.
– Фірма «Ліс»… Він до неї якимось боком… І тесть твій покійний…
– Падли…
Завмер спустошено, у гранчаку горілка хлюпає – усе стало на свої місця, лише уявив поряд із ненависним Перепечаєм… Макса. Пішло, старе козлище, а пішаків порозставляло на роки наперед. І не дізнатися, де наступна засідка. Реготатиме старий з могили, поки не знищить! Одного не врахував, сука! Женя… його не залишить! А з Женею він ще на Перепечаєвій могилі потанцює…
Дістався додому – чорний! Дружині все виклав – вирішуй! Або ти зі мною, або до синочка мчи, бо Володимиру Гнатовичу Макс відтепер – ворог!
Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко – чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.
Украй заклопотаний Макс – як не у Москві, так у Європі – з’явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: «Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?»
Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.
– Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…
– Правда, – спокійно відказав Макс.
Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.
– Ну… То розкажи… – мовив Сердюк глухо. – Навіщо власному батькові паскудити взявся?
– А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? – спокійно відповів Макс.
– Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! – вибухнув. – Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…
– Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?
– Ні… – прошепотіла вражено.
– А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! – Володимира Гнатовича трусило.
– Хіба то твої гроші? «Сили добра»! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.
– Виродок!
– Добре, що все з’ясували, – холодом. – Не люблю розмитих уявлень про життя!
Дверима грюкнув – бувайте!
Батьки заклякли.
– Ну, що… Приїхали! – процідив Сердюк. – Відчуваю, охорону треба посилювати! Бо син останнє винесе.
– Певно, тато йому занадто багато залишив, – докумекала пані Женя. – Нічого… Час мине – попустить. Спочатку так завжди. А ще гидливий, як чортзна-що! Важко йому, Вово. Нам… перечекати краще. От побачиш – повернеться…
Макс вирішив взяти з минулого у нинішнє зрозуміле життя тільки чистих. Білий стіл, білу «ауді», Юлю Скачко. Ну, і маму.
Врешті, в розумній голові випускника Лондонської школи економіки жодних питань. Усе, як мріялось, – реальні справи категорії «супертяж», чудова подруга, абсолютна воля приймати самостійні рішення. Усе те цілком вписувалося у Чонганову концепцію про династію, хоч китаєць і поперхнувся ханшиною, коли Макс привіз йому 2 мільйони готівкою – хай у тебе буде 14 лимонів, мій друже, замість 12-ти… Бо, як вірити нумерології, 1+4=5, а п’ятірка – символ здоров’я. Не скній, Чонгане!
Перепечаєве чимале майно не залишало часу на вдумливі монологи. Як в екстрим-турі – воруши ратицями, бо здохнеш! Полюбив літаки, навіть намірився купити власний. Сни не мордували. Затихло минуле, потьмяніло, розтануло, ніби змирилося – тільки білому шлях. І лише один нез’ясований сумнів без назви, імені, географічних прикмет і персоналій час від часу виринав із підсвідомості – репетував, розбурхував, муляв. А що воно таке, чому?… І гадки не мав. Наче на сірому тлі розпливчастих обрисів не вистачало окремих ясних скелець, щоб зрозуміти…
Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.
– До дитини! До дитини їду! – кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.
Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег – ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.
– Перепрошую, – ламаною французькою. – У чому винна та жінка?
– Нелегальна мігрантка.
– І що на неї чекає?
– Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.
– Дякую…
Друге скельце підібрав у «Пінчук-Арт-центрі», куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Макс», після закриття браузера.
