Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв настругав глухого угла, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перш.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати! Король на радощах і каже цьому чоловікові:

— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Скоро й справді король помер, а на його місці став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві? Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

— З якого ти королівства?

— З такого-то.

– Із якого города?

— З такого-то.

— Як прозиваєшся?

— Так-то.

Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.

— Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

— Як же це сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все-все… А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

Про слугу Гаврила

Один ґазда любив випивати, а не любив робити. Каже жінці:

— Жоно! Треба би нам слугу!

– Іди та шукай. Але найми такого, щоб не Іваном звався!

Так вона сказала через те, що Івана міг би знайти скоро, а до неї мав прийти корчмар.

Чоловік ходив-ходив по селах і шукав слугу, але всі казали, що вони — Йвани.

Другого дня ґазда зустрічає молодого хлопця. Питає, як його зовуть.

– Іваном, — каже хлопець. — А чому ви звідаєте?

І чоловік розповів. Хлопець йому каже:

— Але знаєте, що? Жона не мусить знати, як мене зовуть. Кажіть, що я — Гаврило.

Чоловік погодився.

Прийшли вони додому, а жінка питає:

— Як звати слугу?

— Гаврилом, — каже чоловік.

— Ну, Гавриле, а на який час берешся служити? — запитала хлопця.

— Я, ґаздинько, можу послужити, скільки буде треба, — приймається хлопець. — Бо я вмію не лише робити, а ще знаю чуже говоріння…

— Та яке? — здивована ґаздиня.

— Яке? А німецьке. Захочете — то вас теж навчу.

— Навчи її, навчи! — озвався і ґазда. — Буду мати розумну жону!

Прийшла весна, і чоловік з Гаврилом зібрався орати. Орють вони, орють. Уже і зголодніли, але полуденка не видно. Гаврило сказав:

— Піду я, допоможу ґаздині з обідом.

Приходить він під ґаздівський двір, гримить у ворота. Бачить, що ґаздиня злізає з оборогу. Вона помітила слугу і сердито кричить із драбини:

— Я не встигла наварити їсти!

— Не біда, — відказує Гаврило. — Тоді понесу сіна, щоб хоч воли не були голодні.

І поліз на оборіг, де сховався ґаздинин любас. Хлопець був міцний: коли схопив оберемок сіна, то потягнув разом з корчмарем. Той почав проситися:

— Гаврилику, відпусти мене. Даю тисячу срібних!

Слуга собі подумав і каже:

— За тисячу срібних відпущу. А щоб про тебе і ґаздиню ніхто не дізнався, привези нам з ґаздою найліпший полуденок.

Так пообідали по-панськи. Наїлися й воли. І веснували далі.

Другого дня зібралися орати на іншому полі. А там по сусідству орав і корчмар. Гаврило здогадався, що ґаздиня вийде в поле рано та й не з одним обідом, а з двома. У корчмаря воли були сірі, а у ґазди — чорні. Слуга набрав пороху і натер своїх волів, аби й вони стали, як у корчмаря. А ґаздиня здалеку подумала, що то любас оре двома парами. Нараз винесла із яру варене і печене — запахло на все поле! Але бачить, що тут коло плуга — ґазда із слугою. Вони знову смачно пообідали!

Гаврило підходить до корчмаря і каже:

— Передав мій ґазда так, що коли ви хоч раз оком кинете за його ґаздинею, то зарубає вас на ораниці.

Потім повернувся і шепнув своєму господареві:

– Ґаздо, йдіть до корчмаря, та візьміть сокиру: допоможіть направити ярмо, бо щось поламалося.

Чоловік узяв сокиру і йде до сусіда.

А корчмар тікає.

— Та що ти боїшся? — дивується ґазда.

Корчмар біжить ще дужче, бо не розуміє, що чоловік гукає. Тоді ґазда плюнув і вертається.

— Ну, тепер, ґаздинько, чоловік вам дасть! — каже Гаврило господині. — Не наздогнав корчмаря, то зарубає вас.

Жінка теж тікає.

Але ґазда нічого не знав.

— Що з людьми зробилося? — питає слугу.

— Від мене не втікають, — відповів Гаврило. — Я піду за ними і дізнаюся, чого вони бояться.

Бачить — ґаздиня з корчмарем в яру їдять пісний полуденок.

— Смачного! — мовив хлопець. — Ну, що я вам казав? Не можете любитися вдома?

Повернувся до плуга і каже:

— Вони, ґаздо, дуже зголодніли. Їм так смачно запах наш полуденок, що побігли їсти.

Третього дня поїхали орати. Слуга каже, що чого чекати, доки ґаздиня винесе обід, він принесе сам. І пішов додому. Приходить під ворота і б'є в них кулаками. Ґаздиня зрозуміла, що прийшов слуга. Сказала корчмареві, аби йшов до комори і заліз там у порожню бочку. Але корчмар з великого страху скочив у першу бочку, в якій була коломазь.

Ґаздиня сердито питає слугу, що йому потрібно.

А Гаврило каже: