Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

class="p1">— Плуг дуже скрипить. Я прийшов за коломаззю.

І схопив цілу бочку, в якій був корчмар. Взяв на плече й несе. Як вийшов за село, зустрів двох торговців.

— Що ти несеш у бочці?

— Несу на торг чорта продавати.

— Ми купимо. Що за нього просиш?

— Тисячу срібних. Дешево даю…

Слуга продав бочку з корчмарем і прийшов на поле.

— Де ж полуденок? — спитав його ґазда.

— Ваша жінка — вже велика пані, — пояснює хлопець. — Вона не хоче більше готувати. Дала тисячу срібних, аби ми йшли до міста, в найліпшу корчму, і пообідали по-панськи.

Так і було. Наїлися в місті ще й найняли собі візника, щоб віз їх додому. Приїхали, і Гаврило каже:

— Ну, я вже добре наслужився, ґаздо. Вивів вас, як бачите, в пани. Самий час навчити вашу жінку по-німецькому. Але для цього мусите прирізати їй язика.

Ґаздиня мовчала, боялася, що слуга розкаже про її таємницю і чоловік тоді відріже голову, не те що язика.

Ґазда пригнув їй язика і дуже зрадів, що має вчену жінку.

Гаврилові дав отих волів, що залишилися у полі, запряжені до плуга, і відпустив його із служби. А хлопець знову став Іваном, повернувся до свого села і так почав собі ґаздувати.

Про украдені постоли та варені яйця

Був колись великий багачисько, що звався Ботушкан. От він послав дідька, аби той щось украв у бідного Данила.

Дідько всю ніч нишпорив по закутках, але не міг нічого знайти. А як мали запіяти півні, він схопив з-під лавиці латані постоли і драпонув до пекла.

Уранці Данило протирає очі, тягне руку до постолів, але від них і сліду не лишилося. А надворі був такий мороз, що аж дахи тріщали. З хати не можна було висунути й носа.

Данило сів на піч, спустив босі ноги і думає, як тут босоніж перезимувати. Раптом двері навстіж отворилися, і увійшов Ботушкан.

— Чого це ти, Даниле, сумуєш?

— Та як веселитися, коли я впав у біду, як курка до сьорбанки. Якийсь дідько заблудив до моєї хати і вкрав постоли. Сиджу тепер, ади, через нього, як дурень без торби.

А Ботушкан засвітив очима і сказав облесливо:

— Не журися, я тобі куплю новесенькі равлики, а ти мені за них відробиш. Рочок послужиш… Згода?

Погодився Данило. Що мав діяти?

Від ночі до ночі гарував на багача. Ботушканиха годувала скупо, хоча Данило був здоровий вуйко, мав добрий смак до їжі. Він так охляв, що без вітру валився з ніг. А одного дня прителіпався до багача й каже:

— Як тут працювати, коли у мене в череві процесія ходить? Живіт щодня кричить, що горло повісилось!..

Багач знову засвітив очима і відповів облесливо:

— Добре, Даниле, я скажу ґаздині, аби тобі давала й по одному звареному яйцеві. Наприкінці року з тобою порахуємося. Згода?

— Ая! — зрадів Данило, що відтепер його живіт не буде порожній, як турецький бубон.

Весь рік прів, як чорний віл, аби відробити за багачеві постоли. Ботушканиха додавала до їжі щодня по одному вареному яєчку. Данило поїсть і гейби душу тим прив'яже, а потім — гайда до роботи. Орав, сіяв, молотив, та біда ходила за ним назирці й тішилася з нього.

Багач випасався на праці Данила, бо любив робити чужими руками. І коли кінчався рік, став думати, як би ще затримати у себе Данила. Покликав наймита до хати:

— Ти відробив за постоли, так?

— Так.

— Ти їв щоднини по яйцеві?

–Їв.

— А мені шкоди наробив.

— Якої?

— А такої. Ти з'їв триста яєць, — сказав багач, світячи очима. — Якби моя жінка поклала їх під квочку, вивелося б триста курчат. Ті курчата стали би курками, що нанесли б тисячі яєць. А якби ті яйця покласти під квочку, то у мене була б на подвір'ї вже хмара курей. Я їх повіз би на ярмарок, виторгував мішок грошей і забагатів би ще більше. А так — ти з'їв той мішок грошей. Аби я на тебе не подав до суду, мусиш мені служити ще рік, відробити яйця.

Данило став на порозі й каже:

— У тебе, ґаздо, руки білі, бо сумління чорне. Дай Боже, аби-сь сто років прожив, а до завтра не діждав. Служити в тебе я не буду.

— Мусиш!

— Не мушу!

— Я подам до суду, і тоді, чоловічку, затрубиш собі у жменю! — кричав Ботушкан, розкриваючи рота, як браму.

— Подавай!

Багач запріг коней, поїхав до міста.

Данило зажурився. Ходить по селу, носить туск у серці та думає, що має робити, аби відчепилася від нього ота напасть.

— Чого ти сумуєш? — спитав його сусіда — старий, мудрий гуцул. Він знав усе, що є на світі, бо мав чарівне скельце. Як візьме його і прикладе до ока, то уздрить одразу, де заєць ночує, де зірниці купаються в морі. Той чоловік чув, як сонечко сміється, розумів, чому місяць над горами сумує. І про все те розповідав людям, у всьому вмів зарадити.

— Як веселитися, сусідо, коли я маю таке щастя, що куди не повернуся, все — діркою до сонця? Клятий Ботушкан причепився до мене, як чорт до сухої верби, і хоче, аби я ще один рік робив йому задурно. Поїхав подавати на мене до суду. Що ви на це скажете, сусідо?

— Хто стає вівцею, того вовк роздирає, — відповів гуцул. — Багач не має дна, Даниле.

— Та чи дасть мене до криміналу?

— Чия пляшка на столі, того й правда у селі. Суддя — вчений чоловік, бабрається в паперах. Але моє шкельце ніц-нічого не показало би йому: у судді вічно захмарене серце.

Сусід витягнув з-під череса скельце, приклав його до ока, подивився на землю, на небо і раптом усміхнувся. Підізвав Данила, нахилився до нього й натуркотів чогось повні вуха.

Данило слухав, кивав головою і теж веселішав.

От настав день суду. Прийшов Ботушкан, сіли собі за стіл суддя з писарем, а Данила нема та й нема. Чекають годину, чекають другу — та дарма. Суддя сердиться, писар кляне і лає, а Ботушкан сопить.

Тут двері отворилися, й до суду вбіг Данило — захеканий, аж мокрий, забув навіть крисаню зняти з голови.

— Де ти був, волоцюго? — злютилися на нього.

— Най мені вибачають світлий пан суддя, не бануйте і ви, пане писарю. Я спізнився, бо мав-им роботу.

— А що ти робив?

— Мандибурку варив, а потім садив; біб варив, а потім садив; жито варив, а потім сіяв; овес варив, а потім…

— Що ти