Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Та котрий леґінь підскочить на верх палацу на коні і візьме від царської дівки хустинку і жуковину, той буде жених.

Старші браття посідали на коні і поїхали до царя. А Іван швидко під місток, взяв срібний кантар і потряс ним. І прибіг прекрасний кінь і каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв срібне плаття. Як одівся у те плаття, позвідав ‘го кінь:

— Як хочеш нестися: у вітрі чи у гадці?

— У гадці…

Не встиг Іван сісти на коня, і вже були на місці. Розбіглися, підскочили, але ледь-ледь не досягли хустинку. Розбіглися вдруге і понад верх палацу перелетіли…

Вернулися домів, Іван сховав кантар під місток, і чиниться, що нич не знає, ніде не був…

Браття говорять межи собою про те, що вони виділи у царя, про витязя на срібному коні…

— Ой, той усіх побідив, всіх вас заганьбив…

— Тихо будь, дурню. Ачей ти видів?

— Ой я видів, я сидів на тополі і все видів…

Браття спересердя стяли тополю…

Але треба другий раз іти до царя… Як старші браття поїхали, Іван знов під місток, вийняв золотий кантар, потряс ним і прибіг золотогривий кінь:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і витяг золоте плаття. Одів його на себе…

— Но, як хочеш нестися: у вітрі чи в гадці?

— У гадці…

Чим сів Іван на коня, уже були на місці… Розбіглися, айбо не доскочили до царівни… і хустинку не взяли.

Вернулися домів. Іван переодівся, кантар сховав під місток, і як прийшли браття, став їм докучати:

— Чи так, що там були не такі жебраки, як ви?

Браття сердито звідують:

— Хіба ти видів?

— Ой, видів! Я виліз на дуба і дивився.

Браття спересердя стяли і дуба…

Треба третій раз іти до царя. Наперед поїхали старші браття. Тоді Іван вийняв з-під містка діамантовий кантар, потряс ним, і прибіг прекрасний кінь з діамантовою гривою:

— Посягни мені в праве вухо.

Іван посяг і витяг діамантове плаття.

Коли вбрався, каже кінь:

— Як хочеш нестися: у вітрі чи в гадці?

— У вітрі.

Сів Іван на коня і помалу йдуть, ідуть, ідуть. Зустріли мишине військо. Мишиний цар загойкав на них:

— Пресвітлий царю, мало станьте!

Іван зупинив коня… Як мишине військо пройшло, їх цар красно подякував, вирвав трохи шерсті і говорить:

— Загорніть сю шерсть у папір, і буде вам в пригоді.

Ідуть далі… Видять: марширує риб’яче військо. Риб’ячий цар загойкав:

— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде.

Іван зупинив коня. Пройшли риби, і їх цар красно подякував, вирвав трохи луски і передав Іванові:

— Сховайте, і буде вам у пригоді.

Ідуть далі і видять: проходить бджолине військо, їх цар загойкав:

— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде.

Іван зупинив коня. Бджоли пройшли, їх цар подякував Іванові, вирвав шерсті і каже:

— Коли будеш у царя, сим потряси, і вилетить бджола і почне літати над головою дівчини. Від тої дівчини візьми перстень і шириночку…

Так і було. Іван скочив на своїм коні на верх хижі і хоче взяти від царської дівки шириночку й перстень. Потряс шерстю, і нараз прилетіла бджола і почала літати над головою молодшої царівни…

Іван вхопив від молодшої дівки жуковину й шириночку і втік…

Всі залящали:

— Вхопив, вхопив!

А витязь пропав безвісти.

Царівна плаче. А цар пустив у новинки: хто знає такого і такого, най заголосить царю. Айбо ніхто не голосив нич. А браття втямили у Івана перстень і шириночку.

— Звідкіль у тебе ото? — звідають.

— Що вам до того?

Браття заявили царю, що у того і того є царська ширинка і перстень…

Цар наказав, аби Івана привели в його палату.

Привели Івана — цуравого, брудного. І чудуються, як перстень і ширинка потрапили в руки цуравого Івана.

Витязь, котрий на коні скочив до царівен, був не такий…

І дівка не хоче Івана, лиш мусить… Цар каже Іванові:

— Я за тебе дам доньку, кедь учиниш те, що тобі доручу.

Повів його в комору:

— Видиш се зерно?

Комора засипана була пшеницею, житом, вівсом, але зерно змішане було з піском, глиною.

— До ранку перебереш ‘го, аж ні — голова долів!..

Іван сів і журиться. А потім здогадався, що у нього є шерсть з миші… Потряс шерстю, і миша прибігла:

— Пресвітлий царю, що треба?

— Се зерно до ранку мушу перебрати…

— Не журися нич. Лягай та спи…

Як Іван ліг, миша свиснула, і нараз збіглися тисячі мишей і швидко перебрали зерно…

Цар вранці аж напудився: як один чоловік міг таку роботу зробити? Каже:

— Но, ще одно маєш учинити: знайди і вийми з моря сю жуковину — і верг у море.

Іван сидить і журиться. А потім здогадався, що у нього є луска з риби. Потряс нею, і з’явилася риба:

— Що треба, пресвітлий царю?

— Цар верг жуковину в море і наказав її вийняти…

— Не журися нич. Лягай і спи.

Риба свиснула, і нараз збіглися всі риби. Рушилися шукати. Шукають, шукають… Виплили на берег — нема жуковини! Ще раз попливли на дно моря… Шукають, шукають — вийшли на берег… Порахувалися — однієї маленької рибки нема…

— Напевно знайшла жуковину і не може її винести.

Пустилися шукати малу рибку. І знайшли її: засунулася в жуковину і не може плавати. Просять від неї:

— Дай нам жуковину, і ми винесемо.

— Не дам! Винесіть і мене!

Винесли, а жуковину передали Івану.

А Іван вранці показав цареві… Цар чудується, не хочеться йому давати дівку за простака, айбо мусить, бо пообіцяв…

Спіхуються на свадьбу. Посвадьбували. І молодих цар відправив у гусячу комору…

Раз виповіли царю війну. Військо готується на фронт, а Івана цар не пускає:

— Знайдеш мені ганьбу…

Іван осідлав шкалу, що на ній кури сиділи, і збирається також на фронт…

А як військо було уже далеко, потряс срібним кантаром, і прибіг до нього срібногривий кінь. Каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв срібне плаття.

— Посягни в ліве вухо…

Посяг і вийняв срібну шаблю.

— Но, як хочеш іти: у вітрі чи у гадці?

— У гадці…

Лиш подумав, де хотів би бути, і нараз був там…

Неприятель уже перемагав. А Іван налетів на неприятельське військо і своєю чудесною шаблею все побив…

Цар, його старий, радується, кличе витязя в гості, айбо Іван сів на коня і, як вихор, помчався!..

Став коло своєї шкапи, сховав кантар і знову зробився таким, як був… Військо обходить