Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

його, всі сміються над ним…

Дома цар свариться з донькою:

— Нащо ти його пустила, аби мені ганьбу робив?

— Я його не пускала… Він сам насилу вирвався…

— Не такого зятя я хотів… А такого, як той витязь, що з’явився на фронті і побив неприятеля і мене вивільнив із біди…

Але почалася війна знову… Цар, коли відправлявся на фронт, наказував Іванові:

— Ану, аби ти мені знову не знайшов ганьбу.

Айбо Іван не слухав його.

Сів на шкапу і помалу їде… А як військо було далеко, потряс золотим кантаром, і прибіг до нього золотогривий кінь. Каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв золоте плаття.

— Посягни у ліве вухо.

Посяг і вийняв золоту шаблю.

— Но, як будемо їхати — у вітрі чи у гадці?

— У гадці…

Лиш подумали, і вже були на місці. Витязь побив усе неприятельське військо і вернувся туди, де лишив свою шкапу. Сів на шкапу і помалу їде. Всі сміються над ним…

Дома цар знову журить доньку:

— Чому ти його пустила, аби мені ганьбу знайшов?

Через якийсь час знов виповіли царю війну… Військо помарширувало на фронт. А Іван знов сів на свою шкапу і смішить людей…

А як остався сам, потряс діамантовим кантаром, і прибіг до нього діамантовогривий кінь і каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв діамантове плаття.

— Посягни у ліве вухо.

Посяг і вийняв діамантову шаблю…

— Но, як хочеш їхати — у вітрі чи у гадці?

— У гадці…

Лиш подумали, і уже були на фронті. Витязь духом побив усе неприятельське військо і поранив собі руку… Цар загорнув йому руку своїм шарфом…

Но нич. Кінчилася війна. Всі вертаються домів… Іван сховав кантар і стався таким, як був, сидить на шкапі і помалу шкандибає. Вояки сміються над ним, а цар дуже ганьбиться своїм зятем.

Дома журив доньку, чому пустила Івана на фронт.

Вечором, коли лягали в постіль, царівна втямила поранену руку Івана, загорнуту шарфом.

Впізнала вітцьовий шарф і побігла казати.

Цар не вірить і прийшов у гусячу комору своїми очима подивитися.

– Іване, покажи руку.

Іван показав, цар упізнав свій шарф… Тепер Іван потряс кантарами, прибігли до нього коні, одівся в прекрасне плаття, взяв у руки шаблю і звідає:

— Но, пресвітлий царю, чи такого витязя ви виділи?

— Такого…

І цар передав на Івана свою державу.

І казка минулася.

Дурень і чарівна сопілка

Три сини було в чоловіка: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.

Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали вдома, а в Івана була з хазяйства одна ступа, то він і ту з собою взяв.

Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркати. Дійшли до лісу та й кажуть:

— Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.

Один і каже:

— А цього дурня з ступою де дінемо?

Іван на те:

— Дбайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.

Полізли розумні аж на самий вершок дуба і сидять. А Іван і собі лізе, та й ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.

От ідуть розбійники та й стали ночувати під тим дубом. Назбирали дров собі, почали варити у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та студити, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу та просто в казан. Гарячий куліш геть чисто позаляпував їм очі. Вони з переляку як схопилися та й ну тікати в ліс. Забули й крам, який награбували в крамарів.

Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:

— Лізьте додолу.

Брати позлазили, забрали увесь крам, коней і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Узяв він ту сопілку і ну грати. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван — і пішло все танцювати: і вовки, і зайці, і лисиці, і ведмеді. А Іван все грає та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали, танцювали й поморилися. Вже за дерева хапалися та трималися, щоб не танцювати, так ні, не вдержаться.

Уморився Іван, ліг відпочивати. Трохи відпочивши, встав і пішов у місто. Люди саме несли на базар продавати хто паляниці, хто крашанки в кошику, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли всі танцювати. Один чоловік ніс кошик яєць та й побив їх чисто, танцюючи, і сам, як чортяка, убрався в яєчню. Ті, що спали, посхоплювались та давай і собі танцювати: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішло все місто перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.

Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматися в робітники. Зустрічає його піп.

— Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники.

— Добре, — каже Іван.

— А що ти візьмеш за рік?

— Та я не дорого візьму: п’ять карбованців.

— Як так, то й так, — каже піп.

Найняв він робітника та на другий день і послав воли пасти.

Погнав Іван воли на сінокіс, а сам виліз на стіг і сидить, а воли пасуться. От згадав він про свою сопілку і заграв. Як заграв, а воли зараз і пішли танцювати. Танцюють і танцюють, уже вони чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому й їдять. Сам Іван повечеряв та й ліг спати.

На другий день погнав знову волів пасти. Пас, пас, а потім знов заграв, і все пішло танцювати. Дограв до вечора і погнав волів додому голодних і замучених танцями. Дивиться піп на худобу та й каже:

— Де він їх у чорта пасе, що вони такі худі та голодні?

От він вирішив сам піти і подивитися, де той Іван їх пасе. На третій день погнав робітник волів пасти, а піп і собі слідком за ним. Пішов та й сів у тернику. Сидить і вигляда, що Іван буде робить. А той знов виліз на стіг та й давай грати. Як пішло все танцювати — воли і всяка тварюка, а далі і піп у тернику. Терник був густий, і піп як почав по ньому плигати, як почав, та й