Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— і не стільки навіть молодечим надміром життєвої сили, скільки природною невинністю, незнайомістю з темними сторонами життя, а чи безтурботним на них невважанням, що вже межує з відвагою, та найчастіше нею ж і є…), — якимось дивом Адька зберіг у стосунку до людей, усіх без винятку, отаку чисто хлоп'яцьку приязну відкритість, — ніби від них тільки й чекати, що нових прецікавих пригод, і люди зазвичай це відчувають, якщо вони не іґуани, і офіціантка, що підходить до нашого столика прийняти замовлення, бліда, як борошняний хробачок, блондиночка, теж потрапляє під його хвилю й починає випромінювати симпатію, навіть закидає щось по-українському, хоч і не дуже їй плавко виходить, — з Адькою завжди так, куди з ним не піди, я завважила ще коли в нас тільки все починалося, коли ми ще були на «ви», у черзі на пошті, в таксі, в кіоску з відеокасетами, де ми видурнювались і реготалися на всю губу, і власне по тому, як реаґувало на нас довкілля, по скресаючих довкруги розвільжених усмішках — ніби кожен пригадував щось своє гарне, що давно притонуло в пам'яті, — я вперше й зрозуміла, що те, що між нами діється, мені не ввижається, що інші також це бачать… Плюскотить фонтан, бризки долітають до нас, виповзає сонечко, додаючи світові барви, і всі люди за столиками враз якось чепурнішають, Адька докінчує про свого інтеліґентного мента, а тоді простягає руку й обережно виймає мені з волосся крихітний скоцюрблений листочок. Борошняний хробачок приносить нам пиво, ставить гальби на темно-зелені кружала з лейбою «Оболоні» й несміливо каже:

— А вот і солнишко…

Одностайно вирішуємо вважати, що перший наліт Адріяна Ватаманюка на архів СБУ пройшов успішно, особливо ж удався незапланований фінал. Спонтанність, натхненно проголошує Адька, от що треба вміти цінувати в житті, — відхилення електрона, яке вирішує долю всесвіту. Відхилений електрон — це Павло Іванович, чи що? Смішний Павло Іванович, підстаркувата каракатиця, вимуштрувана на військовий лад, — із вірлиним профілем і очима зірки гарему, із прізвищем потомственного рязанського хроніка, алкаш у дванадцятому коліні…

— Знаєш, — каже Адьо, — не можу позбутися враження, наче я його десь бачив. Обличчя чимось знайоме…

— Ну, таке обличчя раз побачиш — не забудеш!

— Прикметне, скажи? Очі особливо.

— Може, він тому й в архіві сидить, бідолаха? Який із такою зовнішністю оперативник, вони ж всі якраз ніякі мусили бути… Нерозпізнавані.

Хай йому там легенько тикнеться за його обідом, Павлу Івановичу.

Підлітає голуб, діловито обтрушується й дріботить між столиками в пошуках наїдку. Видно, тутешній, нагрів місце. Мабуть, у них, голубів, як у бандюків, усе між собою поділено, — кому сквер, кому майдан, кому кав'ярня. Теж могла б бути окрема мапа — Київ голубиний: з усіма позначеними траєкторіями польотів, висотними точками, де порядному голубу можна відпочити, ну, й тими, де хавчик завжди водиться. Плюс застережні знаки: автомобілі, коти, — скільки доводиться бачити на вулицях мертвих голубів, розледащілих настільки, що їм уже в облом випурхувати з-під коліс…

— І все-таки, — каже Адька, вперто крутячи головою, мов проганяє муху, що дзижчить усередині, — я його десь бачив, їй-богу…

— Ти прямо як Миколайчук у «Пропалій грамоті»: слухай, каже, де я тебе бачив?..

Зненацька Адька ляскає себе по лобі, і в очу йому спалахують збитошницькі вогники:

— А що ми забули, ну? А що ми забули?..

— Де-серт!.. — він робить страшні очі. — Ми забули про десерт! — І, повернувшись, махає офіціантці:

— А що у вас сьогодні на солодке?..

Дзвонить телефон (непоганий початок для режисерського сценарію, думає крізь сон Дарина Гощинська, — поки що ведуча, поки що анкорвуменша на поки що незалежному каналі — ба ні, вже більше не незалежному, уже два дні, як НЕ, — в цьому місці її остаточно прокидає гарячий, як штопором, прокрут у грудях, вчорашня розмова з шефом виростає в свідомості в усій необорності живої яви: не приснилося! — але думка за інерцією котить далі вже-безпотрібний режисерський хід, непоганий початок для сценарію: на екрані темрява, і в темряві дзвонить телефон — антикварним, довоєнним звуком, белем-белем-белем, мов альпійські дзвіночки на коровах, сама ти корова, який антикварний звук, це ж із реклами Milka, блін, як же ви всі мене дістали, яким сміттям густо всипано мозок, так що вже й не домацаєшся до того, що думаєш сама, і якого ото милого, спитати б, колошкати людину ні світ ні зоря — о чорт, яка зоря, це ж уже десята!..), — дзвонить телефон, і вона насилу повертає свою стуманілу голову в бік дзвінка з почуттям глибокої ненависти до світу, — хоч би що там цей світ іще вготував їй за ніч, вона не сподівається від нього нічого доброго: куди не ткнешся думкою, скрізь болить. Як побита, угу. Так її ж і побили. Роздягли й відтовкли, як останню шлюху з Окружної, а тіло викинули в придорожню посадку. Тільки от міліції ні одна собака, загледівши, не викличе.

Номер на дисплеї: мама. О ні. Тільки не це, тільки не зараз. З мамою — ще гірше, ніж із чужими: парадувати в повному блиску свого благополуччя доводиться так само, як із чужими, але при тому чомусь усе одно чуєшся беззахисна, як облуплений кролик. А куди ж іще беззахисніше, як їй зараз.

І все-таки вона покірно бере слухавку й тисне на кнопку відповіді: дочірній обов'язок, нічого не вдієш. Не дзвонила матері три дні — от і віддувайся.

Привіт, ма (о Боже, ну й голос у неї — як у ворони!), як ти?..

На це запитання мама завжди реаґує однаково — починає розповідати про хвороби чоловіка: дядя Володя потроху здає, у нього артрит, коліно вже майже не згинається, треба буде робити операцію, і цукор підвищений, знову лягати під капельницю, — старіння віднедавна стало для Гощинської-старшої темою, що поглинає майже всю увагу, і молодша ставиться до цього зі співчуттям спортивного вболівальника — хоч і з іншої, поки що, ліги. Воно й справді трохи схоже на спортивний матч — розтягнений у часі, зі своїми правилами, яких наперед ніхто тобі не каже, і, на жаль, із наперед відомим результатом: спершу дрібними, а далі все дошкульнішими, настійнішими штурханами тебе рік за роком спихають із траси в ту саму придорожню посадку, у рів; зів'яле тіло, готуючись стати землею, репетирує розпад — на сукупність слабостей, больових точок, уражених органів, дихання й пересування стають заняттями, що вимагають повної посвяти, а вранішнє випорожнення — подією, що задає тон цілому дневі: все це робить учасників процесу мовби членами закритого