Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Перепрошую, міс, циганка заявила, що в кімнаті є ще одна незаміжня леді, яка не була в неї, і вперлася, що не піде геть, поки не побачить її. Я гадаю, що це ви: всі інші вже ходили. Що їй сказати?

— О, я охоче піду, — відповіла я, зрадівши несподіваній нагоді вдовольнити свою цікавість. Ніхто й не помітив, як я вислизнула з кімнати, швиденько причинивши за собою двері: товариство стовпилося біля наляканої трійки, яка щойно повернулася від ворожки.

— Коли хочете, міс, — сказав Сем, — я чекатиму на вас у холі. Покличте мене, якщо

вона вас налякає.

— Ні, Семе, вертайтеся до кухні. Я не з тих, що бояться.

Я й справді не боялася, одначе була дуже схвильована й цікава знати, що скаже мені та ворожка.

РОЗДІЛ XIX

У бібліотеці було тихо, а сивіла, — коли це була вона, — досить спокійно сиділа в кріслі біля каміна. На ній був червоний плащ й чорний капелюх, або, швидше, крислатий циганський бриль, прив'язаний зверху смугастою хусткою. На столі стояла погашена свічка. Циганка схилилася до вогню і, здається, читала схожу на молитовник чорну книжечку. Вона бубоніла собі під ніс слова, як це роблять, читаючи, старі люди, і не відірвалася від книжки, коли я увійшла, ніби конче поклала собі дочитати до крапки.

Я стала на килимок перед каміном і гріла руки, бо у вітальні сиділа далеко від вогню і трохи змерзла. Я була зовсім спокійна, як ніколи: циганка нічим не викликала в мені занепокоєння. Вона згорнула книжку й повагом підвела очі. Крислатий бриль прикривав її обличчя, проте, коли вона глянула вгору, я побачила, що воно в неї таки дивне — усе якесь брунатне, аж чорне. Скуйовджені патли стирчали з-під білої пов'язки, що наполовину ховала її щоки й підборіддя, її очі враз вп'ялися в мене пильним, проникливим поглядом.

— То й вам поворожити? — запитала вона таким же рішучим голосом, як її погляд, і таким же різким, як її риси.

— А це вже, як ваша ласка, матінко, хоч ворожіть, хоч ні. Тільки я наперед скажу, що ворожбитам не вірю.

— Зухвала відповідь, нічого не скажеш. Я від вас цього й чекала. Я вчула вашу вдачу в ході, тільки-но ви переступили поріг.

— Невже? У вас тонкий слух.

— Правду кажете. І гострі очі, і меткий розум.

— Вони вам конче потрібні для вашого ремесла.

— Що так, то так. А надто, коли маєш справу з такими, як от ви. Чому ви не тремтите?

— Мені не холодно.

— Чому ви не зблідли?

— Бо я не слаба.

— Чого ви гребуєте моєю ворожбою?

— Бо я не дурненька.

Стара карга захихикала під брилем, тоді витягла коротеньку чорну люлечку і запалила її. Потішившись нею трохи, вона розігнула спину й, не зводячи очей з полум'я, повагом промовила:

— А я знаю, що вам холодно і що ви слаба й дурненька.

— Доведіть, — заперечила я.

— Будь ласка, і то в двох словах! Вам холодно, бо ви самотні і нема кому зігріти вам серце. Ви слабі, бо ще не зазнали найсолодшого почуття, найкращого і найвищого, яке дане людям. Ви дурненька, бо мордуєте себе і страждаєте, а не хочете поманити свого щастя, не хочете й кроку ступити назустріч тому, хто вас жде.

Вона знову запхнула в зуби свою коротку чорну люлечку і заходилася пильно її смоктати.

— Ви це можете сказати мало не всім тим, хто, як і я, живе самотньо в багатому домі і залежить від інших.

— Можу сказати, та чи це буде стосуватися всіх?

— Усіх, хто опинився в моєму становищі.

— Так, хто опинився в вашому становищі. А чи є ще хоч одна душа з вашою долею?

— Пошукайте і знайдете тисячі.

— Навряд чи ви знайдете хоч одну таку. Якби ви тільки знали, яка у вас особлива доля, як ви близько від щастя і як ви минаєте його! Ваша доля і ваше щастя ждуть свого часу. Одного вашого поруху буде досить, щоб сполучити їх. Випадок їх порізнив. А тільки-но вони з'єднаються, ви знайдете свій рай.

— Я не тямлю в загадках і ще зроду жодної не розгадала.

— Коли ви хочете почути більше, покажіть мені свою долоню.

— І позолотити вам ручку?

Я дала їй шилінґ. Вона пхнула його в стару шкарпетку, яку витягла з кишені і, зав'язавши вузлом, поклала назад, а тоді звеліла простягнути руку, що я й зробила. Нагнувши своє лице до моєї долоні, ворожка розглядала її, не торкаючи руками.

— Дуже чиста долоня, — сказала вона. — На такій руці нічого не видивишся: зовсім мало ліній. Та й що таке рука? Долю списано не на ній.

— Згодна з вами, — зауважила я.

— Не на ній, — мовила вона ще раз, — а на обличчі: на чолі, коло очей, в самих очах, в лініях рота. Станьте навколішки й зведіть голову!

— Ага! Це ближче до діла! — сказала я, виконуючи її наказ. — Я починаю вам вірити. Я вклякнула за два кроки від ворожки. Вона перегорнула в каміні. Спалахнуло полум'я, освітивши тільки моє лице, — циганка й далі була в затінку.

— Цікаво, з чим на серці прийшли ви до мене сьогодні? — мовила вона, подивившись досить довго на мене. — Цікаво, які думки тривожать ваш мозок, коли ви годинами сидите у вітальні, а гості з шляхетного товариства сновигають перед вами, як тіні від чарівного ліхтаря. Так мало у вас з ними спільного, ніби вони й справді людські тіні — без плоті й крові.

— Я часто буваю стомлена, іноді хочу спати, а от сумую рідко.

— Тоді у вас є якась таємна надія, яка додає вам духу й розради нашіптуванням про майбутнє.

— Ні! Найзаповітніша моя мрія — це заощадити трохи грошей із свого заробітку і відкрити колись школу, найнявши для цього невеликий будинок.

— Погана пожива для духу. А коли ви сидите на підвіконні (бачите, я знаю ваші звички)...

— Ви знаєте про них від челяді.

— О! Це свідчить про ваш меткий розум! Нехай і так — від челяді. Правду кажучи, я тут знаю одну — місіс Пул...

Почувши це ім'я, я звелася на ноги. «То... то ви її знаєте,