Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

інший бік стіни, і її ненависть перетворюється на потужну лють. Адже, якби вони тієї ночі не пішли до Синтії, якби Синтія не сказала, що це вечірка без дітей, усього цього не трапилося б. Її маля і досі було б з нею.

Анна дивиться на своє відображення в розбитому дзеркалі у ванній, яке вони досі не замінили. Вона виглядає розкришеною, розщепленою на сотні частин. Вона заледве упізнає людину, що дивиться на неї звідти. Вона умивається, розчісується. Йде у спальню та перевдягається у свіжу сорочку та чисті джинси. Перевіряє: репортерів біля будинку немає. Потім іде до сусідських дверей і натискає кнопку дзвоника.

Синтія відчиняє, видно, що вона не очікувала побачити на порозі Анну.

— Можна зайти? — питає Анна.

Навіть лишаючись вдома, Синтія чудово вдягається: на ній капрі та гарна шовкова блузка.

Якусь мить Синтія нашорошено дивиться на неї. Потім ширше відчиняє двері й каже:

— Заходь.

Анна переступає поріг будинку.

— Хочеш кави? Я можу зварити, — пропонує Синтія. — Грем поїхав, повернеться завтра вночі.

— Звісно, — каже Анна, йдучи за нею на кухню. Тепер, коли вона тут, то не знає, з чого почати. Вона хоче дізнатися правду. Краще поводитися дружньо? Чи почати звинувачувати її? Коли вона востаннє була в цьому будинку, все ще було гаразд. Здається, що це було дуже давно. У минулому житті.

На кухні Анна дивиться на розсувні двері, що ведуть на площадку заднього двору. Вона бачить там стільці. Уявляє, як Синтія сидить у Марко на колінах на одному з них, поки той убитий тепер чоловік забирає дитя Анни. Лють переповнює її, але вона намагається її приховати. У неї великий досвід у приховуванні люті. Вона маскується. Хіба не всі так роблять? Усі вдають із себе когось іншого. Увесь світ побудовано на брехні та обмані. Синтія бреше так само, як і чоловік Анни.

Раптом Анні паморочиться в голові, й вона сідає за кухонний стіл. Синтія вмикає кавоварку, потім обертається й дивиться на неї, спершись на стійку. З того місця, де сидить Анна, Синтія виглядає вищою й навіть більш довгоногою, ніж будь-коли. Анна раптом усвідомлює, що заздрить, неймовірно заздрить Синтії. І Синтія про це знає.

Ніхто з них, здається, не хоче починати розмову першою. Стає ніяково. Нарешті Синтія питає:

— Ну що, розслідування просувається?

Обличчя її ніби схвильоване, та Анну не обдуриш.

Анна дивиться на неї й відповідає:

— Я більше ніколи не побачу своєї дитини.

Вона каже це так спокійно, ніби говорить про погоду. Вона почувається від’єднаною від себе самої, ніби її вирвали з корінням. Вона одразу розуміє, що не варто було приходити сюди. В неї не стане сил боротися із Синтією сам-на-сам. Було небезпечно сюди приходити. Вона боїться Синтії. Але чому? Як може нашкодити їй Синтія після всього, що вже сталося? Справді, Анна вже стільки втратила, що мала би почуватися непереможною. Більше їй нема чого втрачати. Це Синтія мала би боятися її.

Раптом Анна відчула: вона змерзла до самісіньких кісток. Анна боїться самої себе. Боїться того, що може накоїти. Краще їй піти. Вона раптом встає.

— Я мушу йти, — кидає вона.

— Що? Ти щойно прийшла! — відповідає здивовано Синтія. Вона уважно дивиться на неї. — З тобою все гаразд?

Анна повертається на стілець і опускає голову між колін. Синтія підходить до неї й сідає поряд навпочіпки. Вона кладе свою наманікюрену руку на спину Анни. Анна боїться, що може знепритомніти, їй здається, що її зараз знудить. Вона глибоко дихає, чекаючи, коли це відчуття мине. Якщо почекати й глибоко подихати — нудота минає.

— Ось, випий кави, — каже Синтія. — Кофеїн допоможе.

Анна підіймає голову й спостерігає за тим, як Синтія наливає каву. Цій жінці на неї начхати, але вона робить їй каву, додає вершки й цукор і ставить на кухонний стіл перед Анною, як колись. Анна робить ковток, потім ще один. Синтія мала рацію, від кави вона почувається краще. Кава прочищує розум, повертає їй можливість мислити. Вона відсьорбує ще трохи й ставить чашку на стіл. Синтія сіла навпроти неї.

— Як давно в тебе роман із моїм чоловіком? — питає Анна. Її голос звучить так, ніби вона просто констатує факти. Враховуючи те, яка вона розлючена, її голос навдивовижу нейтральний. Якби її хтось почув, то вирішив би, що їй начхати.

Синтія відхиляється на стільці й складає руки на своїх великих грудях.

— Між нами нічого немає, — так само холодно відповідає вона.

— Не вішай лапші на вуха, — каже Анна якось аж надто дружньо. — Я все знаю.

Синтія наче здивована.

— Ти це про що? Та нема чого й знати. У нас жодних стосунків. Коли ви були тут останнього разу, ми трохи потішили одне одного там, на задньому подвір’ї, але то було дуже невинно. Як у підлітків. Він був п’яний. Ми обоє були п’яні. Нас занесло. Це не важило нічого. Доти ми ніколи не торкалися одне одного.

— Не розумію, чому ви обоє приховуєте це. Я ж знаю, що у вас інтрижка, — наполягає Анна, дивлячись на Синтію з-над краєчка чашки з кавою.

Синтія дивиться через стіл, тримаючи свою чашку обома руками.

— Я ж сказала тобі, і сказала поліції, коли вони були тут, що ми трохи розважилися надворі. Ми були п’яні, ото й усе. До того чи після між нами з Марко нічого не було. Я не бачилася з ним після викрадення. Ти щось вигадуєш, Анно, — сказала вона зверхнім тоном.

— Не бреши мені! — рвучко просичала Анна. — Я бачила, як Марко виходив із твоїх задніх дверей учора пообіді.

Синтія напружується.

— Тож не бреши мені,