Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

який забрав життя тамтешнього князя. Я запропонував випити за покійного, а наступного дня відбув до Петрограда з Бобровим. Парася просилася зі мною, мені її товариство було дуже приємним, але я вимушений був сказати, щоб вона залишалася.

— Так буде краще, Парасю. Я не можу розповісти, чому, але ось так. І я пам’ятаю про твого брата. Як тільки зможу, повернуся до цієї справи, — пообіцяв я.

Побачив сльози на її очах. Поцілував і пішов до вагона. Старий, підтоптаний, битий, різаний, печений, прострелений, навряд чи я був тим, хто їй потрібен. Та й взагалі, всім краще було триматися від мене подалі. Щоб не стати мішенню.

Кавказьке полювання на шпигунів

 прибув до Петрограда рано-вранці і одразу поїхав до будинку, де жив із капітаном Мельниковим. Як і очікував, застав їх благородь п’яним як смик. Вони лежали на підлозі і стогнали. Довелося віднести Мельникова на диван, роздягнути і вкласти під ковдру. Також примусив його випити побільше води. Сам ліг відпочити з дороги. Прокинувся від того, що хтось пляшку шампанського відкоркував. Вийшов, побачив Мельникова, який дудлив просто з горла. Побачив мене.

— Іване Карповичу, приїхали! Як відпочили? — спитав він, ніжно мені усміхаючись. Зовсім не здивувався моїй появі. Я полегшено видихнув, бо стало зрозуміло, що капітан нічого не знає про те, що мене посилали на північ по смерть.

— Відпочив чудово, повернувся повний сил і натхнення. Готовий до подальшої служби. Прошу доповісти керівництву, що чекаю нових наказів.

— Та, Іване Карповичу, відпочивайте, не поспішатимемо. Хочете шампані?

— Ні, краще чаю.

Попросив слугу Степана, який жив у будинку, поставити самовар. Їх благородь допили шампань і знову впали у ліжко. Спали довго, тільки вже по обіді відбули робити доповідь. Повернувся Мельников швидко і переляканий.

— Господи, Іване Карповичу, що ви там натворили, у тому Котласі?

— Нічого. Як і наказано було, відправив у останню путь загиблого офіцера. А що таке? — поцікавився я.

— Та я ж доповів, що ви повернулися і готові розпочати виконання, а мій начальник, генерал Кузнецов, спочатку вирячилися на мене, потім побігли телефонувати в сусідню кімнату. А потім так на мене кричали, що я думав, напад із генералом станеться!

— А за що хоч кричали?

— Та я не зрозумів. Тільки дуже вже роздратовані були генерал. — Мельников пішов до шафи, дістав звідки пляшку коньяку. — Ох і вмієте ви, Іване Карповичу, начальство дратувати!

— Та як же я дратую, коли сказали мені їхати, я й поїхав! — здивувався я.

— Ну не знаю, не знаю. Випити хочете? — спитав Мельников.

— Ні, і вам не раджу. Вас же лікарі попереджали!

— Треба випити. Після такого крику начальственого це будь-який лікар зрозуміє!

Він налив келих і випив одним махом. Закректав.

— Ну що, їдьмо до капітана Кречетова та ієромонаха Іллі? Подивимося, що вони там написали? — запропонував капітан.

— Їдьмо, — кивнув я.

Коли прибули до пари письменників, виявилося, що вони пиячили, з чого Мельников дуже зрадів. Наливали і мені, але я відмовився, сів почитати те, що надрукувала дівчина, яка тепер сиділа на колінах у Кречетова і гучно сміялася. Я ж читав маячню про те, що німці на своїх заводах у Рурській області побудували якісь величезні броньовані кораблі, що могли пересуватися суходолом. Ті кораблі кинули в бій, і спочатку вони діяли дуже успішно, бо артилерія їх не брала. Здавалося, війну було програно, та з могили постав благовірний князь Олександр Невський із мечем, який бив блискавками. Князь рушив у бій і розтрощив німецькі суходільні кораблі, підняв наші війська у наступ, який завершився аж у Берліні. Моя роль у всі цих подіях була більш ніж скромна. Я то вів за вуздечку коня благовірного князя, то знищував агентів кайзера, які намагалися зашкодити його переможній ході. Читав се лайно і тільки головою крутив. Наступна історія була про те, як німецькі колоністи у Бессарабії нападали на наших солдатів та цивільне населення, вбивали, різали телеграфні дроти, передавали німецькому командуванню дані про переміщення руських військ. А потім я прибув до Бессарабії і організував знищення клятих німців, склавши з відрубаних голів цілу піраміду. У історії фігурувала прекрасна німкеня, яка закохалася у мене і зрадила своїх злочинних одноплемінників. Були сцени кохання у садочку, в човні, у сараї, на сіннику, на горищі, у бричці, біля паркана, на кухонному столі, на підлозі, у авто і навіть у аероплані! Бо, згідно з історією, я переміщувався Бессарабією саме аеропланом. Стріляв із нього в німців із кулемета і водночас забавлявся з чарівною Гретхен.

Далі читати не став, схопився за голову і зрозумів, що чекає мене страшна ганьба. Це ж треба, така маячня! Необхідно було щось робити, але я не знав що.

— Ну як вам, сподобалося? — спитав Кречетов, який пересадив секретарку на коліна ієромонаха, а сам підійшов до мене.

— Дуже духопідйомно! — закивав я. — Але мене хвилює велика несправедливість.

— Яка? — здивувався офіцер.

— Ну, ви ж із отцем Іллею стільки сил поклали на ці історії, а їх припишуть мені. Не можу прийняти такий щедрий