Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але ж ваше ім’я дуже відоме, читачі волять дізнаватися про пригоди Івана Карповича Підіпригори...
— Нехай читають! Але думаю, що було би справедливо підписувати їх десь так: «Пригоди Івана Карповича Підіпригори, записані і оброблені капітаном Кречетовим та ієромонахом Іллею». Це б додало їм серйозності, навіть урочистості, бо ж офіційні особи. І наочним став би зв’язок між мною, армією та церквою!
— Знаєте, а ви маєте рацію! — кивнув Кречетов. — Тільки я не можу вирішувати сам, мені треба доповісти про вашу пропозицію генералу Кузнецову.
— Не обов’язково казати, що це моя пропозиція. Це просто встановлення справедливості, — запевнив я. — Так, правду кажете, Іване Карповичу. І дякую, що ви оцінили наш із ієромонахом внесок у популяризацію ваших пригод, — він засмоктав мою приманку, наче сом макуху.
Я забрав уже п’яного Мельникова, і ми поїхали на зустріч із графинею, про яку я попросив іще зранку. Капітана я залишив у авто біля контори Афродіти, пройшов до неї.
— Ваню! — Вона поцілувала мене і повела до столу, де почала розповідати про підготовку великої експедиції на Ріку Снів. — Як тільки крига скресне, ми вирушаємо! Не хочеш із нами?
— Сподіваюся, ви добре озброєні? — спитав я.
— На нашому паровому катері вже встановлено два кулемети і гармату. Дванадцять членів екіпажу, всі досвідчені моряки і всі озброєні! Іване Карповичу, хай тільки хтось поткнеться! Це для нас краще, бо ж нам потрібно більше шкір та кісток! Я вже підібрала одну будівлю на Мойці, де після ремонту відкрию Музей див графині Клейнміхель! Як тобі?
— Ви, як завжди, випереджаєте самі себе, графине, — усміхнувся я.
— Так, я швидка. А як ваші справи?
— Був на півночі, далеко за Вяткою, у мене виникли непорозуміння з тубільцями. Довелося тікати.
— О, розкажіть! Мені дуже подобаються ваші пригоди!
— Спочатку в мене прохання.
— Слухаю, Ваню.
— Мене у контррозвідці курує генерал Кузнецов, Віктор Спиридонович. Не знаю, з яких причин, але він мене дуже не любить. Мені б хотілося дізнатися, хто він і що він, чи є в нього могутні покровителі, хто вони. Я хочу знати про нього все.
— Для чого?
— Щоб розуміти, що за людина тримає у руках мою долю.
— Міцно тримає, дуже міцно, — кивнула Афродіта.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що я хотіла через військового міністра виклопотати вам звільнення з армії. Та виявилося, що це неможливо, є дуже впливові люди, які проти цього.
— Що за люди?
— Генерал Штейнер, чули про такого?
— Зустрічав його ще полковником. У нас були деякі непорозуміння.
— Він із Кузнецовим товаришує. Потім є ще такий Андрій Нікітін-Ухтомський.
— Племінник покійного князя Ухтомського?
— Так, він. Зараз у Ставці, при государі, має великий вплив. Це такі вороги, Ваню, що я дивуюся, як ти досі не на каторзі.
— Я сам дивуюся, як я досі не в могилі.
Поговорив іще з графинею, порадив їй звернутися до харківського професора Бар-Кончалаби, який начебто вивчав Ріку Снів і міг щось підказати. Потім поїхав додому, уклав Мельникова спати, а сам став думати, як би вирватися з оточення моїх супротивників. Так виходило, що треба було тікати. Бо тут я з ворогами своїми нічого зробити не міг, а вони будь-коли могли завдати мені удару. Збирався тікати через Архангельськ, куди приходило багато англійських пароплавів.
Довго не міг заснути, все думав про те, що доведеться і хутір залишити, і гроші, і ім’я, бо з улюбленця Росії зроблюся я зрадником і ворогом Отєчества. Прикро це було. Крутився у ліжку, а коли таки заснув, то снилося мені море, шторм, що збивають мене хвилі з ніг і що я тону.
Прокинувся від того, що смикали мене за ногу.
— Іване Карповичу, Іване Карповичу! — Я побачив опухле обличчя Мельникова.
— Що таке? — спитав я, бо Мельников був у мундирі, а на обличчі я помітив тривогу, яка з’являлася зазвичай після розмов із начальством.
— Одягайтеся, Іване Карповичу! Нас відправляють на Кавказ! — Мельников закивав головою, від чого помітно стало, як почали обвисати його щоки, прошиті червоними прожилками.
— На Кавказ? Для чого? — здивувався я.
— Для допомоги штабу Кавказького фронту.
— Господи, та чим же я можу допомогти штабу цілого фронту? — здивувався я.
— Не знаю, такий наказ. Поспішайте, за дві години вирушає наш потяг. — Мельников нервував, мабуть, і через похмілля, і через переляк перед начальством.
Я швидко одягся, ми встигли попити чаю і рушили на вокзал. Я розпитував Мельникова, але той нічого не знав.
— Уранці зателефонували і передали наказ. Сказали, що на вокзалі нас чекатиме підполковник зі штабу фронту. Він усе і розповість. Іване Карповичу, час є, може, заїдемо поснідаємо?
На Мельникова страшно було дивитися: руки тремтять,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик та падіння імперії», після закриття браузера.