Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Афганістан — напівдикі племена, пританцьовуючи, наспівують: «Слава російським більшовикам, які допомогли нам перемогти англійців».

Квітнева революція... Задоволення: ще в одній країні переміг соціалізм. А сусід у поїзді пошепки: «Нові нахлібники на нашу шию».

Смерть Таракі. На семінарі в міськкомі на запитання, чому дозволили Аміну вбити Таракі, лектор із Москви відрубав: «Слабкі мають поступитися місцем сильним». Враження було неприємним.

Наш десант у Кабулі. Пояснення: «Американці збиралися кинути свій десант, ми випередили їх усього на одну годину». Одночасно чутки: там погано — нічого їсти, бракує ліків, теплого одягу. Одразу пригадались події на Даманському і жалібні крики наших солдатів: «Немає патронів!!»

Потім з’явились афганські дублянки. На наших вулицях вони мали розкішний вигляд. Деякі жінки заздрили тим жінкам, чиї чоловіки були в Афганістані. У газетах писали: наші солдати саджають там дерева, ремонтують мости, дороги...

Їхав із Москви. У купе молода жінка та її чоловік заговорили про Афганістан. Я сказав щось газетне, вони посміхнулися. Вони вже два роки служать лікарями в Кабулі. Одразу почали виправдовувати військових, які привозять звідти товар... Там усе дорого, а платять мало. У Смоленську допоміг їм вийти. Багато великих картонних коробок з імпортними наклейками...

У себе вдома розповідь дружини: у сусідньому будинку в одинокої жінки єдиного сина відправляли на цю війну. Кудись їздила, повзала на колінах, чоботи цілувала. Повернулась задоволена: «Випросила!» І водночас спокійно про те, що «начальство своїх викупляє».

Син повернувся зі школи: «Виступали “блакитні берети”». У захваті: «Які в них усіх японські годинники!»

В одного «афганця» спитав, скільки коштує такий годинник і скільки їм платили. Розгубившись, зізнався: «Украли машину овочів, продали...» Зізнався, що всі заздрили солдатам на паливозаправниках: «Мільйонери!»

З останніх подій запам’яталося цькування академіка Сахарова, з яким я погоджувався в одному: для нас завжди кращими є мертві герої, аніж живі люди, котрі, можливо, десь і завинили. І ще: нещодавно почув, що в Загорську в духовному навчальному закладі вчаться «афганці» — рядові і два офіцери. Що спонукало їх: каяття, бажання сховатися від цього жорстокого життя чи бажання віднайти новий шлях? Адже не всі можуть, отримавши ветеранську коричневу корочку, загодувати душу пільговим м’ясом, перевдягти її в імпортне лахміття і закопати на привілейованій садовій ділянці під яблунькою, щоб нічого не бачити і мовчати...

Н. Гончаров, м. Орша

...І мій чоловік два роки (від 1985 до 1987) був в Афганістані, у провінції Кунар, це біля самого кордону з Пакистаном. Він соромиться називатися «воїном-інтернаціоналістом». Ми з ним часто обговорюємо цю болючу тему: чи потрібно було нам, радянським, бути там, у Афганістані? І ким ми були там — окупантами чи друзями, «воїнами-інтернаціоналістами»? Відповіді надходять одні й ті самі: ніхто нас туди не кликав, і не потрібна була наша «допомога» афганському народові. І, як не важко в цьому зізнатися, — ми там були окупантами. І, як на мене, то нам тепер не про пам’ятники «афганцям» треба сперечатися (де їх установили, а де ще ні), а про каяття думати. Нам усім треба покаятись за хлопчиків, котрі ошуканими загинули в цій безглуздій війні, покаятись за їхніх матерів, теж ошуканих владою, покаятись за тих, хто повернувся з покаліченими душами й тілами. Покаятись потрібно перед народом Афганістану, його дітьми, матерями, старими — за те, що стільки горя завдали їхній землі...

А. Масюта,

мати двох синів,

дружина колишнього воїна-інтернаціоналіста,

донька ветерана Великої Вітчизняної війни

Правда про агресію СРСР в Афганістані, підтверджена зібраними в книзі Алексієвич документальними свідченнями її учасників і жертв, є не «наругою над честю і гідністю», а ганебним фактом недалекої історії радянського комуністичного тоталітаризму, однозначно і голосно засудженим світовим співтовариством.

Практика судового переслідування письменника за його творчість також є не менш добре відомим і не менш ганебним способом функціонування того самого режиму.

Те, що відбувається сьогодні в Білорусі, — масована організована кампанія проти Світлани Алексієвич, цькування письменниці та постійні погрози на її адресу, судовий процес, спроби заборонити її книгу, — свідчить про те, що відригування тоталітаризму є не минулим, а теперішнім Білорусі.

Така реальність не дозволяє сприймати Республіку Білорусь як посткомуністичну вільну і незалежну державу.

Переслідування Світлани Алексієвич, чиї книги широко відомі у Франції, Великій Британії, Німеччині та інших країнах світу, не принесуть Республіці Білорусь нічого іншого, окрім набуття репутації комуністичного заповідника в посткомуністичному світі, і не нададуть їй іншої ролі, окрім незавидної ролі європейської Кампучії.

Вимагаємо негайного припинення будь-якого роду переслідувань Світлани Алексієвич і судового процесу над нею та її книгою.

Володимир Буковський, Ігор Геращенко,

Інна Рогачій, Михайло Рогачій,

Ірина Ратушинська

...Уже довго тривають спроби дискредитувати, і судовими позовами також, письменницю Світлану Алексієвич, яка всіма своїми книгами повстала проти безглуздя насильства і війни. У своїх книгах Світлана Алексієвич доводить, що людина — головна цінність у цьому житті, але її злочинно перетворюють на гвинтика політичної машини і злочинно використовують як гарматне м’ясо у війнах, що підступно розв’язують амбітні державні лідери. Нічим не можна виправдати загибель наших хлопців на чужій землі Афганістану.

Кожна сторінка «Цинкових хлопчиків» закликає: люди, не допустіть цього кривавого жахіття ще раз!

Рада Об’єднаної демократичної партії Білорусі

Із Мінська до нас надходять відомості про судове переслідування білоруської письменниці, члена Міжнародного ПЕНу Світлани Алексієвич, «винної» лише в тому, що вона виконала основну і непорушну місію літератора: чесно поділилась із читачем тим, що її непокоїть. Книга «Цинкові хлопчики», присвячена афганській трагедії, обійшла весь світ і здобула загальне визнання. Ім’я Світлани Алексієвич, її мужній і чесний талант викликають нашу повагу. Немає жодного сумніву, що, маніпулюючи так званою «громадською думкою», реваншистські сили намагаються позбавити письменників їхнього найважливішого права, закріпленого Хартією народного ПЕНу: права на вільне самовираження.

Російський ПЕН-центр заявляє про цілковиту солідарність зі Світланою Алексієвич, із Білоруським ПЕН-центром, з усіма демократичними силами незалежної держави і закликає органи правосуддя залишатись вірними міжнародним законам, під якими стоїть і підпис Білорусі, насамперед — Загальній Декларації прав людини, що гарантує свободу слова і свободу друку.

Російський ПЕН-центр

Білоруська Ліга прав людини вважає, що постійні спроби розправитися з письменницею Світланою Алексієвич шляхом судових процесів є політичним актом, спрямованим владою на придушення вільнодумства, свободи творчості і свободи слова.

Ми маємо дані, що в 1991–1992 роках різними судовими інстанціями Республіки Білорусь розглянуто близько десятка політичних справ, штучно переведених у галузь цивільного права, але за суттю скерованих проти демократично налаштованих депутатів, письменників, журналістів,