Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

друкованих видань, активістів громадсько-політичних організацій.

Ми вимагаємо припинити цькування письменниці Світлани Алексієвич і закликаємо переглянути подібні до цієї судові справи, ухвали за якими стали політичною розправою...

Білоруська Ліга прав людини

Почалась війна в Афганістані... Мій син щойно закінчив школу і вступив до військового училища. Усі ці десять років, поки інші сини перебували в чужій країні зі зброєю в руках, серце моє було не на місці. І мій хлопчик міг опинитися там. І неправда, що народ нічого не знав. Привозили в домівки цинкові труни, повертались до приголомшених батьків покалічені діти — це ж бачили всі. Звісно, по радіо і телевізору про це не говорили, у газетах про це не писали (нещодавно посмілішали!), але ж це відбувалось у всіх на очах. У всіх! А що ж тоді робила наша «гуманна» громадськість і ми з вами також? А наша громадськість вручала «великим» старцям чергові Зірки, виконувала і перевиконувала п’ятирічки (щоправда, у наших крамницях як було, так і лишалось порожньо), будувала дачі, розважалася. А вісімнадцятирічні-двадцятирічні хлопчики в цей часі шли під кулі, падали обличчям у чужий пісок і гинули. Хто ж ми такі? За яким правом ми можемо спитати в наших дітей за те, що вони там коїли? Хіба ми, котрі лишались тут, чистіші за них? І хоча їхні страждання і муки очистили від гріхів, а ось нам уже ніколи не очиститися. Розстріляні і стерті з лиця землі кишлаки, розорена чужа земля не на їхній совісті, а на нашій з вами. Убивали ми, а не наші хлопчики. Це ми — убивці і своїх дітей, і чужих.

А хлопчики ці — герої. І не за «помилку» вони там воювали. Вони воювали, бо вони нам вірили. Нам усім треба стояти на колінах перед ними. Від самого лише порівняння, що ми робили тут, із тим, що довелося пережити їм, можна збожеволіти...

Голубічна,

інженер-будівельник,

м. Київ

...Звичайно, сьогодні Афганістан — тема вигідна і навіть модна. І ви, т. Алексієвич, можете вже зараз радіти. Вашу книгу читатимуть запоєм. Сьогодні в нас у країні чимало людей, котрих цікавить абсолютно все, чим можна забруднити стіни власної Вітчизни. Будуть серед них і деякі «афганці». Адже вони (не всі, не всі) отримають таку необхідну їм зброю захисту: подивіться, що з нами зробили! Підступні люди завжди потребують чийогось захисту. Порядним це не потрібно лише тому, що за будь-яких обставин вони залишаються порядними. З-поміж «афганців» таких цілком достатньо, але ви, здається, шукали не їх.

Я не був в Афганістані, але пройшов усю Велику Вітчизняну війну. І чудово знаю, що бруд був і там. Але я не хочу про нього згадувати і нікому іншому не дозволю. Справа не лише в тому, що та війна була іншою. Нісенітниця! Усім відомо, що людині для того, щоб жити, потрібно харчуватися, а вживання їжі потребує, перепрошую, і відхожих місць. Але ж ми про це вголос не говоримо. Чому ж стали про це забувати ті, хто пише про «афганську», та й про Вітчизняну війну? Якщо самі «афганці» протестують проти подібних «одкровень», треба дослухатись, вивчити цей феномен. Мені, наприклад, зрозуміло, чому вони так ревно повстають. Існує нормальне людське почуття — сором. Їм соромно. А ви помітили їхній сором, але чомусь вирішили, що цього замало. І вирішили винести його на всезагальне судилище. Там вони розстрілювали верблюдів, там гинули від їхніх куль мирні мешканці... Ви хочете довести непотрібність і ущербність цієї війни, не розуміючи, що тим самим ображаєте її учасників, ні в чому не винних хлопчиків...

Н. Дружинін,

м. Тула

Наш ідеал, наш герой — людина зі зброєю... Десятиліттями ми вгачували нові й нові мільярди у свою оборону, знаходячи для неї нові цілі в країнах Азії та Африки, та й заразом і нових вождів, котрі забажали будувати в себе «світле майбутнє». Мій колишній однокашник з академії Фрунзе, майор, а згодом маршал Вася Петров особисто гнав в атаку сомалійців, за що отримав Золоту Зірку... А скільки ще було таких!

Але ось почав тріщати по швах стягнений кайданами Варшавського договору і утримуваний штиками Груп радянських військ так званий «соціалістичний табір». Для надання «братської допомоги в боротьбі з контрреволюцією» до цих країн почали відправляти наших синів — до Будапешта, потім до Праги, потім...

У сорок четвертому я йшов із нашими військами територією країн, що ми звільняли від фашизму — Угорщини і Чехословаччини. То була вже чужа земля, але здавалось, що ми вдома: ті самі вітання, ті самі радісні обличчя, те саме скромне пригощання, але від щирого серця...

Чверть віку потому наших синів на тій же землі зустріли вже не хлібом-сіллю, а плакатами: «Батьки — визволителі, сини — окупанти!» Сини носили ті самі однострої і звання спадкоємців, а ми — мовчки свій сором перед усім світом.

Далі — більше. У грудні 1979-го сини ветеранів Вітчизняної та учні (мій, зокрема, Боря Громов, згодом головнокомандувач 40-ї армії, котрого я навчав тактики у військовому училищі) удерлись до Афганістану. Упродовж кількох років понад сто країн світу — членів ООН засуджували цей злочин, розпочавши який, ми, наче Саддам Хусейн сьогодні, протиставили себе тоді світовому співтовариству. Тепер ми знаємо, що в тій брудній війні ні за що наші солдати винищили понад мільйон афганців і втратили понад п’ятнадцять тисяч своїх...

Із метою навмисного приховування сенсу та справжніх масштабів ницої агресії її призвідники офіційно ввели в обіг термін «обмежений контингент» — класичний приклад фарисейства і словоблуддя. Не менш лицемірно зазвучало і «воїни-інтернаціоналісти», наче нова назва військової спеціальності, евфемізм, покликаний викривити суть того, що відбувається в Афганістані, зіграти на співзвучності з інтербригадами, що боролися з фашистами в Іспанії.

Ініціатори вторгнення в Афганістан, верховоди з політ-бюро не лише виявили свою розбійницьку сутність, а й зробили співучасниками злочину всіх, у кого забракло мужності опиратися наказу вбивати. Убивство не може бути виправдане жодним «інтернаціональним обов’язком». Який, мать вашу, обов’язок?

Безмірно шкода їхніх матерів, посиротілих дітей... Самі ж вони отримували не нагороди за кров безневинних афганців — цинкові домовини...

Письменниця у своїй книзі відділяє їх від тих, хто посилав убивати, вона відчуває до них жаль, на відміну від мене. Не розумію, за що її хочуть судити? За правду?

Григорій Браїловський,

інвалід Великої Вітчизняної,

м. Санкт-Петербург

Прозріти б раніше... Але кого звинуватиш? Хіба можна винити сліпого в тому, що він