Читати книгу - "Рибалки"

і я ридав за своїми братами.

Присутні саме співали «І в душі все гаразд», коли я помітив між ними незвичний рух. За мить голови почали обертатися, а очі — зиркати назад. Я не хотів обертатися, бо коло нас, поруч із Обембе, сидів батько. Але поки я міркував над тим, що воно там таке, Обембе схилився до мене й прошепотів: «Абулу прийшов».

Я зразу розвернувся й побачив Абулу, вдягненого в забрьохану коричневу сорочку з великою плямою поту й бруду, що стояв десь серед пастви. Батько глянув на мене, поглядом наказавши мені не відволікатися. Абулу не вперше приходив до церкви. За першим разом він прийшов посеред проповіді, проминув прислужників на дверях і сів на лавку в жіночому ряду. Хоч присутні одразу зрозуміли, що коїться щось незвичне, пастор провадив проповідь далі, а прислужники, юнаки, що пильнували двері, уважно за ним придивлялися. Але під час проповіді він зберігав незвичну стриманість, а коли надійшов час завершальної молитви й гімну, він приєднався до них обох, ніби не був тим, ким його всі знали. Коли присутніх розпустили, він тихо вийшов, залишивши по собі лиш переполох. Надалі він приходив ще на кілька служб, здебільшого сідаючи в жіночому ряду, і викликав гарячі дебати між тими, хто вважав його наготу небажаною через присутність жінок і дітей, і тими, хто вірив, що дім Божий має бути відкритим для всіх, хто забажає увійти, хай то буде голий/одягнений, бідний/багатий, розсудливий/навіжений чи той, для кого такі категорії взагалі нічого не значили. Нарешті в церкві вирішили заборонити йому відвідувати служби, і відтоді прислужники проганяли його дрючками щоразу, як він показувався неподалік.

Але в день прощальної служби за моїми братами він захопив усіх зненацька, проскочивши у двері, коли ніхто не дивився. Його побачили вже всередині, а через делікатну природу служби йому дозволили залишитися. Пізніше, після того як церква зачинилася, і він пішов, жінка, поруч з якою він сидів, пригадала, як він плакав під час служби. Вона сказала, що він спитав її, чи знала вона цього хлопця, а тоді розповів, що сам таки знав його. Та жінка, хитаючи головою, як людина, що побачила привида серед білого дня, сказала, що Абулу неодноразово називав ім’я Ікенни.

Я не знав, що подумали мої батьки про відвідини прощальної служби за їхніми синами божевільним Абулу, який спричинив їхню загибель, але з їхнього похмурого мовчання, що лежало на нас усю дорогу додому саваном, я розумів, що вони схвильовані. Ніхто не зронив ані слова, за винятком Девіда, котрий, захопившись однією з пісень, що ми їх співали під час служби, і тепер мугикав її й поривався заспівати. Стояв полудень, і більшість церков у цьому переважно християнському місті зачинилися, а дороги сповнилися машинами. Поки ми їхали у чимдалі щільнішому русі, Девідів щирий спів — дивовижне творіння мистецтва, донесене до публіки такими виражальними засобами як лепетання, неправильна вимова, обірвані слова, перекручені конотації й придушені значення — нагнав до машини спокійної атмосфери, так що тиша стала відчутною на дотик, і ніби з нами в машині сиділо ще двоє людей — невидимих простим оком — таких же розморених, як ми всі.

Як мир тиче річкою в ду шумині Хоч сум нарина і не раз Що б та не було, мине Ти навчи Що в душі, (що в душі) все гараз І в душі, (і в душі) все гараз (все гараз) І в душі, (і в душі) все гараз.

Скоро потому, як ми повернулися додому, батько вийшов на вулицю й не приходив цілий день. Коли повернуло за північ, материн страх злетів до незвичних висот. Вона металася будинком, наче оскаженілий кіт, а тоді побігла до сусідів, піднявши ґвалт через те, що її чоловік зник безвісти. Її тривога була такою, що немало сусідів зібралися у нас вдома, радячи їй набратися терпіння, почекати ще трохи — щонайменше до наступного дня — а вже тоді йти до поліції. Хоч мати й послухалася ради, та коли батько повернувся, вона перебувала в гарячковому стані тривоги. Решта дітей, навіть Обембе, на той час уже поснули, але не я. Батько не відповів на материні благання розказати, де він був і чому в нього одне око перев’язане, а просто почовгав до їхньої кімнати. Коли Обембе наступного ранку спитав його, він сказав лиш таке:

— Мені видаляли катаракту. Годі питати.

Я ковтнув слину, що засіла грудкою в горлі, намагаючись утримати всередині накопичені питання.

— Ти погано бачив? — спитав я трохи згодом.

— Я сказав. Годі. Питати! — гаркнув він.

Але з самого того, що ані він, ані мати не пішли того дня на роботу, я зрозумів, що з ним щось серйозно не так. Батько, якого неабияк змінили наші трагедії і його робота, так і не став таким, як був. Навіть після того, як пов’язку зняли, повіка на одному оці вже не закривалася повністю.

Увесь той тиждень ми з Обембе не ходили полювати на Абулу, тому що батько увесь час був удома, слухав радіо, дивився телевізор або читав. Мій брат не один раз прокляв його недугу, ту «катаракту», через яку батько не міг вийти з дому. Одного разу, коли батько дивився телевізор і не зводив очей з диктора головного випуску новин, Сирила Стобера, Обембе спитав його, коли ми маємо поїхати до Канади. «На початку року», — флегматично відповів батько. На екрані показали хаотичне пекло пожежі, а за ним — почорнілі тіла на різних стадіях кремації, що лежали тут і там на обгорілому полі, над яким піднімався чорний дим. Обембе хотів сказати щось іще, але батько підняв у його бік долоню з розчепіреними пальцями, щоб він помовчав і дав телевізору сказати:

— Через цей злонамірений саботаж щоденний видобуток країни зменшився на п’ятдесят тисяч барелів на день. Тому уряд генерала Сані Абачі закликає громадян виявляти обачність, навіть якщо на заправках знову вишикуються черги, пам’ятаючи, що це тимчасово. Однак уряд налаштований справедливо покарати усіх