Читати книгу - "Брама"

За що? Нам просто не щастить, Робе. Гет помер. Вілла загинула. Ніхто не знає, де мій чоловік і наша єдина жива дитина. А я тут і, Робе, більшу половину часу шкодую, що досі жива.

Я залишив її спати у своєму ліжкові й пішов до Центрального парку. Я зателефонував Кларі, розпитав, де вона, і на­діслав повідомлення, щоб вона знала, де мене шукати. Наступну годину я лежав горілиць, спостерігаючи, як дозріває шовковиця. У Парку не було нікого, крім двох туристів, які вирішили швидко оглянути його, перше ніж корабель полетить додому. Я не звернув на них уваги, навіть не помітив, як вони пішли. Мені було шкода Луїзу та всю сім’ю Форендів. Але найдужче мені було шкода себе. Їм не щастило, а моя ситуація була ще болючішою: мені бракувало сміливості пошукати щастя. Хворе суспіль­ство вичавлює авантюристів як виноградини, і вони не здатні цьому зарадити. Гадаю, така сама ситуація була з матросами Колумба та з першопрохід­цями, котрі їхали у своїх критих фургонах землями команчів; можливо, їм теж було страшно, як і мені, вони не знали, що робити, але не мали вибору. Як і я. О Господи, як же мені було лячно!..

Я почув голоси. Один належав дитині, а інший — Кларі, радше то був її легкий, повільний сміх. Я прокинувся.

— Вітаю, Робе, — сказала вона, стоячи переді мною і тримаючи руку на голові у крихітної чорношкірої дівчинки з дрібушками. — Це Вотті.

— Привіт, Вотті.

Мій голос лунав не так, як зазвичай, і це зрозумів навіть я. Клара уважно подивилася на мене й вимогливо запитала:

— Що трапилося?

Я не міг укластися в одне речення, тому вирішив відповісти частково:

— Віллу Форенд оголошено мертвою.

Клара кивнула, нічого не сказавши. Вотті процвірінькала:

— Кларо, будь-ласка, кинь мені м’яча.

Клара перекинула м’яча дівчинці, зловила його, знову кинула; все це в темпі адажіо, як звичайно у Брамі.

Я промовив:

— Луїза хоче вирушити в рейс, у якому можна здобути премію за небезпеку. Гадаю, вона хоче взяти нас із собою.

— Ну і?..

— Що ми вирішимо? Ден не повідомив тобі ніякої особливої інформації?

— Ні! Я не бачила Дена… вже бозна-скільки. У будь-якому разі, він вилетів у рейс сьогодні вранці на одномісному кораблі.

— І не організував прощальної вечірки?! — спитав я здивовано-заперечливим тоном. Клара закусила губу.

Дівчинка гукнула:

— Пане, ловіть!

Коли вона кинула м’яча, він прилетів як повітряна куля до причалової щогли, але я однаково ледь не проґавив його. Я думав про інше, але кинув м’яч назад більш зосереджено.

Через хвилину Клара промовила:

— Вибач, Робе. Напевно, я була не в гуморі.

— Ага, — я напружено міркував.

Клара примирливо сказала:

— Робе, у нас були скрутні часи. Не хочу бути різкою з тобою. Я… я дещо принесла тобі.

Я озирнувся. Клара взяла мою руку і щось тицьнула в неї.

То був браслет проспектора, виготовлений з металу гічі. Дешевше, аніж за п’ятсот доларів такий ніде не купити. Я не міг собі цього дозволити. Я дивився на нього, намагаючись зібрати до купи свої думки і висловити їх.

— Робе!

— Що?

Клара роздратовано мовила:

— Зазвичай дякують.

— Зазвичай, — відповів я, — кажуть правду, а не як ти: твердиш, що не бачила Мєчнікова, хоча насправді була з ним минулого вечора.

Клара спаленіла:

— Ти стежив за мною!

— Ти брехала мені.

— Робе, я тобі не належу! Ден — людина і мій друг.

ПРО МЕТАЛУРГІЮ

Питання. Я читав звіт про те, що метал гічі досліджували у Національному бюро стандартів…

Професор Геґрамет. Ні, Тетсу, такого не може бути.

Питання. Але ж показували по п’єзовізору…