Читати книгу - "Брама"

Питання. Я не певен, що розумію відмінність.

Професор Геґрамет. Ні, Тетсу, не розумієш. Ми досі не знає­мо, що це таке. Яка найцікавіша особливість металу гічі? Кажіть, Тене.

Питання. Він світиться?

Професор Геґрамет. Так. Він випромінює світло, яке є таким яскравим, що більше нічого не треба для того, щоб освітлювати кімнату, а коли ми хочемо темряви, доводиться його закривати. Він вже сяє, як мінімум, півмільйона років. Звідки береться енергія? Працівники Бюро стверджують, що цей метал містить якісь продукти розпаду урану, які, скорше за все, є причиною випромінювання. Утім, достеменно ми не знаємо. Також він містить якийсь елемент, що нагадує ізотоп міді. Проте досі не поталанило виділити стабільні ізотопи міді. Тому єдине, що Бюро встановило, це точну частоту блакитного світла і всі фізичні показники з точністю до восьмого чи дев’ятого знака, але у звіті ви не знайдете інформації про те, як його виготовити.

— Друг! — гаркнув я.

Мені язик не повертався назвати Мєчнікова другом. Лише від самої думки про те, що він переспав із Кларою, в моєму паху починало щось нидіти. Мені не подобалося це почуття, оскільки я не міг його визначити. То не був гнів чи ревнощі. Був у цьому якийсь елемент, котрий я відчував досить непевно. Хай як це було нерозважливо, я сказав, майже плачучи:

— Я познайомив тебе з ним!

— Одначе це не означає, що я твоя власність! Добре, — буркнула Клара, — можливо, я й переспала з ним кілька разів. Але це не змінює мого ставлення до тебе.

— Але це змінює моє ставлення до тебе, Кларо.

Вона скептично глянула на мене:

— Тобі не сором казати таке? Коли ти прийшов сюди, від тебе смерділо сексом з якоюсь дешевою шльондрою!

Мене заскочили зненацька, тож я відповів:

— Вона не дешева шльондра! Я хотів її втішити, бо їй було зле.

Клара прикро засміялася; лють була зайвою:

— Луїза Форенд? Вона працювала на панелі, щоб потрапити сюди. Ти знав про це?

Тим часом дівчинка стояла, тримаючи м’яч і витріщаючись на нас. Я бачив, що ми лякали її, тому стримано сказав, намагаючись приховати гнів:

— Кларо, я не дозволю тобі пошити мене в дурні.

— Пхе! — відповіла вона з невиразною огидою й розвернулася, щоб піти. Я простяг руку, воліючи торкнутись її. Вона схлипнула і щосили вдарила мене у плече…

То була помилка з її боку.

Це завжди хибно. Річ не в тому, наскільки це раціонально чи виправдано, а у сигналах. Клара подала мені неправильний сигнал. Вовки не вбивають один одного з тієї причини, що менші та слабші вовки завжди здаються: вони падають на спину, оголюють шию і прибирають лапу, прагнучи показати, що їх переможено. А переможець фізично не може нападати далі. Інакше вовки давно вже зникли би. Із цієї-таки причини чоловіки зазвичай не вбивають жінок чи принаймні не забивають їх до смерті. Вони не можуть. Чим більше чоловікові кортить вдарити жінку, тим дужче його внутрішній механізм забороняє це. Проте, якщо жінка припуститься помилки й подасть інший сигнал, ударивши першою… Я стусонув Клару чотири-п’ять разів якомога сильніше — в обличчя, у груди, в живіт. Вона впала додолу, хлипаючи. Я сів коло неї, підняв її однією рукою і цілком холоднокровно ляснув її ще двічі. Це відбувалось абсолютно невідворотно, наче під диригуванням Господа Бога, але водночас я відчував своє важке дихання, наче щойно забіг на крутосхил. Кров стугоніла у вухах. Усе залилося червоним світлом.

Нарешті я почув, як десь далеко хтось плаче тоненьким голосом.

Підвівши голову, я побачив дівчинку Вотті. Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом. По її широких синювато-чорних щоках текли сльози. Я рушив до неї, воліючи заспокоїти. Вона закричала і побігла за опору для винограду.

Я повернувся назад до Клари. Вона сиділа, не дивлячись на мене й закривши рукою рот. Вона прибрала руку — і її погляд застиг на тому, що було в ній. Це був зуб.

Я нічого не сказав. Я не знав, що говорити, і не змушував себе думати про щось. Розвернувшись, я покинув Центральний парк.