Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

і аналітик людської душі Валерій Шевчук, який десятки років, не маючи жодних засобів для прожиття, писав свої знамениті твори «у шухляду».

А з іншого – львівський поет і прозаїк Георгій Книш – темна креатура комуністичної системи, особина, яка в юності відреклася від батька-священика, а в зрілому віці займалася доносами, наклепами і цинічним оббріхуванням своїх колег. Це він свідчив на суді проти Ігоря Калинця, він спровокував цькування повісті Романа Федоріва «Рудий Опришко», ну а на мене як на керівника видуманої ним самим «коломийської бандерівської боївки» надсилав у всі партійні установи томи доносів, інкримінуючи мені навіть авторство бандерівських пісень, – не дорахувався, бідолаха, що в часи партизанської боротьби УПА я мав ще надто мало років. Коли ж мені була присуджена Шевченківська премія, він вигукнув при письменниках в ірпінському будинку літераторів:

«Це неможливо! Після моїх інформацій – неможливо!»

Такий ось водорозділ проліг в українській культурі, науці й літературі в найтяжчий для України час, і в цьому було наше спасіння. Більшовизм квапно намагався зробити з української нації космополітичний бульйон, знеособити її, зрівняти системою гріхопадінь праведних з грішними, щоб ніхто ніколи не мав морального права показати на грішника пальцем і продемонструвати перед людьми зразки національної порядності. Слава Богу, цього не сталося: 1973 року зміцніла зароджена раніше українська література майбутнього – основа нашого духовного життя.

Терор – як чума: зупинити пошесть ніякими засобами неможливо – гинуть вражені люди, гинуть лікарі і гробокопачі, хвороба шаленіє доти, доки не досягне кризової точки, і тоді сама себе зжирає, гасне, залишаючи по собі стільки жертв, скільки встигла знищити за час свого божевільного шабашу.

Тисяча дев’ятсот сімдесят третьому рокові (дві останні цифри – 73 – читалися в народі навспак: 37), здавалося, не буде кінця: розпочалися суди над заарештованими, підсудним давали не менше п’яти – десяти років ув’язнення з наступним п’ятирічним засланням; такі строки отримали майстриня гобеленів художниця Стефанія Шабатура, письменники Ірина та Ігор Калинці, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Михайло Осадчий.

Крім цього, почалося полювання на відьом: КГБ відкрив повторні слідства над колишніми репресованими упівцями та оунівцями, які відбули свої строки або були звільнені під час «хрущовської відлиги». Тут то там хапали людей, інкримінуючи їм буцімто нерозкриті попереднім слідством злочини, приписували вбивства і засуджували до розстрілу в переважній більшості невинних; організовували перезахоронення т. зв. жертв бандерівщини: створювався новий образ ворога – затаєного націоналіста, який проник в адміністративні установи і навіть у партію з метою розкладати її зсередини (а було ж таке, було!); обкоми проводили партійні чистки: у райкомівських коридорах до кабінетів парткомісій стояли вишикувані черги розгублених чоловіків і заплаканих жінок, переважно інтелігентів; їм виносили догани і виключали з партії, що означало звільнення з роботи: більшовизм почав черговий раунд головосіку української нації.

У такій черзі стояв і я – з тією лише різницею, що мені мали знімати догану за мою присутність на весіллі в Богдана Гориня; мусив морально готуватися ще до однієї гавкітні й принижень. У тій черзі (уявіть собі: поважні люди стоять не за хлібом, не за місцем праці, не за квитками на поїзд і не за порадою до лікаря, а за образами, знущанням, вимушеним каяттям, та чи було щось ганебнішого на світі!) я побачив свого приятеля, доктора технічних наук Андрія Канюгу, якого ми всі прозивали «льордом», – була це людина з гумором, то я й не здивувався, що Андрій, стоячи вже біля самих дверей парткомісії, бадьоро мені посміхнувся, щось там пробалагурив, здається, рядок із своєї улюбленої пісеньки «просив, просив відеречка, вона йому не дала», підкреслюючи двозначність трьох останніх слів, – і відчинились перед ним двері катівні.

«Войдите!»

«За що ж тебе, Андрію, – подумав я, – беруть до цюпасу? Ти ж для більшовиків зробив стільки добра, скільки ніколи не зможуть навіть придумати цілі спеціальні відділи ЦК!»

Видатний гідродинамік Андрій Канюга розробив свій власний метод видобування нафти, за яким окупанти викачували – і викачали! – чорне золото з усієї України, знайшов на українських нафтородовищах газоконденсат, що за калорійністю дорівнює бензину, – і вже його теж добувають; дав можливість москалям пограбувати наші надра, і коли Україна стане незалежною, а цього ми таки діжцемося, простягатиме вона, позбавлена власних енергоносіїв, руку за милостинею до грабіжників, а вони будуть шантажувати, економічно блокувати і ставити Україну на коліна…

Та не винен ти в цьому, Андрію, твій талант працював поза твоєю національною свідомістю, напевне, все ти втямковував, та не міг затримати в таємниці те, що раптом відкрилося перед тобою, а все-таки – кому віддав у руки плід свого осяяння: ворогові, який ось зараз звалить тебе на лопатки і топтатиметься по тобі!

Генії ходили поруч з нами, вони навіть не продавали – віддавали задарма плоди свого розуму, а хто не хотів цього робити, той гинув, як Алла Горська в темному підвалі, або ж як Іван Миколайчук, знищений розпукою, яку ніщо не могло вгасити.

Я знав Івана, високо цінував і любив його ніжно, як брата, хоч наші творчі шляхи перехрещувалися дуже рідко: при кожній зустрічі він запрошував мене в гості до Києва, та я все з браку часу відмовлявся, а напевне, треба було зайти… Я думаю нині про кари гідну людську байдужість до живих. Сталася непоправна помилка, ми всі вчинили Миколайчукові велику кривду. Хіба ж то не знали, поки він жив, що дихаємо одним повітрям з видатною особистістю, оригінальним митцем, зіркою першої величини у світовому кіномистецтві, а ось ніхто не сказав за життя про нього всієї правди – наче із боязні своїм визнанням затьмарити себе. А як гаряче і, зрештою, правдиво заговорили про митця, коли його не стало: віддали ми йому посмертно давно заслужену Шевченківську премію і спогадами ділимося, намагаючись стати поруч з ним одесную або хоч ошуйцю, і боїмося тепер признатись, що