Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

якби поквапилися з нашим визнанням, то, може, й смерті не було б… Якось у мене в гостях розповів Іван свою юнацьку пригоду, яку я потім майже слово до слова передав у новелі «Сповідь», котру й присвятив Миколайчукові. А йшлося в його розповіді, а теж і в новелі, про хлопчину, який завжди забував першим привітатися з найщедрішою в селі людиною Курилком, який частував усіх єдиним і великим своїм добром – яблуками, і здогадався це зробити, коли Курилка вже не стало. Чи не про це я говорив щойно стосовно Миколайчука? Прочитавши новелу, Іван мовив тоді незрозумілі, зате нині такі болісно відкриті слова: «Романе, я ніби побував на своєму власному похороні».

Кожна зустріч з Іваном – на екрані і в житті – була радісною і болісною: великий талант ніс на собі печать трагічності. І в «Білому птахові», і у «Вавілоні», і після останньої нашої зустрічі, коли перебував він у небезпечно депресивному стані: тоді заборонили прем’єру кінофільму «Вавілон XX» у Львові. Давно вже слід пропав за партійним розбишакою – секретарем львівського обкому партії Дмитром Яремчуком, який заборонив прем’єру, навіть сморід по ньому розвіявся: я запевняв тоді Івана, що так станеться, та надто вразливе було в нього серце, і кожна несправедливість смертельно вражала його, поки не спинила.

Густо з’являлися на українському видноколі великі люди, а ще густіше згасали до пори, наче скупій українській долі жаль ставало за дарованим добром. Та втішмо себе тим, що ми їх таки мали – світочів нашої культури й науки: нам можуть позаздрити усі народи світу, а теж печалуватись можуть з причин мору на найсвітліші особистості України.

Це – нинішні роздуми. А тоді Іван Миколайчук втішався великою славою після фільму «Білий птах з чорною ознакою»…

Андрій Канюга недовго барився на парткомісії: вийшов усміхнений, наче не вони, жовчні відставники, а він став переможцем. Підійшов, нахилився й прошепотів:

«У моїй шухляді на роботі шпіцлі знайшли рукопис Брайчевського „Возз’єднання чи приєднання?“».

«Ну і що там… сказали?»

«Виключили з партії».

«Що ж тепер буде з тобою?» – сокрушився я.

«А те, що на моїй могилі стоятиме хрест, а на твоїй – червона тумба з п’ятикутною зіркою».

Канюга, на щастя, нічого не брав близько до серця і преспокійно живе собі на пенсії донині. Жаль тільки, що його метод видобування нафти не можна поки що в Україні ніде застосувати – нафта скінчилася…

Найвищою точкою пошесті терору в сімдесяті роки в Україні був суд над Іваном Дзюбою. Його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» розкрила усю сутність імперської нахабності Москви і заталаніла на весь світ тривожним дзвоном, що сповіщав чуму, готову в раховані роки доконати врешті українську націю. Не змогли цього зробити ні репресії, ні голодомор, ані війна; однак ставало смертоносною чумою позбавлення духовного життя народу, знищення першоелементу національної культури – мови.

Івана Дзюбу засудили на п’ять років таборів суворого режиму. Це була для нього найвища міра покарання: хворовитий Іван такого терміну ув’язнення витримати б не зміг.

Приїхав тоді до Львова чорний, мов грозова хмара, Григір Тютюнник; він увірвався в мою квартиру і заволав:

«Дзюбу вбивають!»

Я усвідомлював, що це означає – залишитися нам нині без Івана Дзюби: нам стинають голови. І я сказав Грицькові те, чого сам до себе ніколи не допустив би, перед чим застерігав того ж Дзюбу в «Журавлиному крику» – образом Антона Любимського, прототипом якого був-таки Іван Михайлович:

«Він мусить тимчасово здатися».

«Дзюба цього не зробить», – сказав Грицько.

Ніхто не припускав, що Іван може покаятися і такою ціною вийти з тюрми, тому на відчайдушний вчинок зважився Микола Лукаш.

Микола Лукаш – цей неперевершений майстер перекладу з чужих літератур на українську мову – знав двадцять чотири мови і дав нашому народові українського «Фауста», «Декамерона», поезії Лорки і Тувіма, а в той час працював над книгою свого життя – перекладом «Дон Кіхота». Усунений потім від літератури майже на два десятки літ, він так і не завершив своєї праці над геніальним твором Сервантеса. А заборонили йому друкуватися і виключили його із Спілки письменників після того, як він прийшов у ЦК КПУ і сказав:

«Посадіть мене замість Дзюби – він хворий».

Коли настали кращі часи, Лукаш був уже вражений смертельною недугою, хоча на моє питання, чи встигну я прочитати «Дон Кіхота» по-українськи, він відповів бадьоро і зовсім впевнено:

«Ти ще не встигнеш постаріти, як ця книжка буде на твоєму столі».

…Однак Іван Дзюба покаявся. Титанів не судять, це добре, що Іван врятував себе для України, навіть не можна уявити, як виглядали б ми тепер на міжнародному інтелектуальному кону без цього знаменитого вченого і мислителя, але тоді ми почувалися зрадженими, і не тому, що не розуміли доцільності тактичних ходів у боротьбі з ворогом, а що цього не могли втямити непосвячені, і багато хто по-міщанськи осуджував Дзюбу, а ще мусили ми мовчки вислуховувати втішне лихослів’я Петра Інгульського, Аркадія Пастушенка та інших пристосуванців, які у вчинкові Івана Дзюби знаходили для своєї колабораціоністської діяльності моральну підтримку…

В «особливе місто» Львів періодично налітали з Москви різного роду комісії, хмари наді мною все більше чорніли. Ті вічні нагадування на зборах у Спілці про те,