Читати книгу - "Маг"

Вона мигцем глянула на Кончіса, той непомітно схилив голову. Грає роль Талейрана цей поштивий старий лис.

— Моріс сказав мені, що ви не дуже вдоволені своєю роботою, — сказала Лілі, наголосивши другий склад імени — на французький манір.

— Не знаю, що саме вам відомо про цю школу, але… — Я змовк, віддавши їй слово. Однак дівчина тільки крутнула головою й легко всміхнулась. — Як на мене, учнів дуже переобтяжують заняттями, і тут я, бачите, нічого не можу вдіяти. Гнітюча річ.

— А чи не могли б ви подати скаргу? — щиро й серйозно глянула на мене Лілі. Гарна, дуже переконлива щирість і серйозність. Мабуть, це актриса, а не манекенниця, подумав я.

— Знаєте…

І так далі. Чверть години ми тягли цю безглузду ходульну балачку. Лілі розпитувала, я відповідав.

Кончіс майже не говорив, поклавши на нас обов’язок провадити розмову. Я спіймав себе на тому, що надто вже рафіную свою мову, ніби теж прикидаюся, що сиджу в англійському салоні сорок років тому. Зрештою, це ж спектакль, і мені треба було — а невдовзі навіть захотілося — теж грати якусь роль. Лілі поводилася трохи поблажливо, по-покровительському, і я сприйняв це як спробу поставити мене на місце. А може, й випробувати, перевірити, чи варто зі мною вести гру. Раз чи два здалося, що в Кончісових очах зблисла сардонічна втіха. Мабуть, тільки здалося. Зрештою, мене мало хвилювало те, що вона там вдає, бо ж таки вдалася на вроду, ока не відведеш. Вважаючи себе знавцем дівочої краси, я знав, що в мене перед очима її зразок.

Розмова урвалася, озвався Кончіс.

— Може, розповісти вам, як я жив, покинувши Англію?

— Аби тільки міс Монтґомері… не було нудно.

— Ні. Будь ласка. Мені подобається слухати Моріса.

Не зважаючи на Лілі, він придивлявся до мене.

— Лілі завжди робить те, чого я хочу.

Я глянув на дівчину.

— Якщо так, то вам поталанило.

Кончіс не відривав від мене очей. Тіні залягли в зморшках, що збігали від носа, й ті видавалися глибшими, ніж насправді.

— Це не справжня Лілі.

Такою раптовою відмовою від гри й удавання він — як завжди, знав, що робить — геть мене спантеличив.

— Що ж… звичайно, — знизав я плечима й спромігся на усмішку. Лілі втупилась у віяло.

— Але це й не якась інша особа, що грає роль справжньої Лілі.

— Пане Кончісе… я не розумію, що ви хотіли цим сказати.

— Хотів сказати, щоб ви не робили поспішних висновків. — Він розтяг губи в широкій усмішці, що робив дуже рідко. — Так. На чому я зупинився? Насамперед мушу попередити, що сьогодні йтиметься не про пригоди героїв оповіді, а про психологічний портрет одного з них.

Я подивився на Лілі. Здається, її болюче вразило сказане. Ще не встигла в моїй голові загніздитися думка про те, що ця дівчина справді хвора на амнезію, що на цю красуню наклав руку — і в прямому, і в переносному значенні цього виразу — Кончіс, як вона кинула на мене погляд моєї сучасниці, аж ніяк не награний, не театральний, це безсумнівно. Прудкий питальний погляд ковзнув по відверненій старигановій голові й повернувся до мене. Вмить постало враження, що ми з нею актори, які однаковою мірою не довіряють режисерові.

— Буенос-Айрес. Я прожив там майже чотири роки, до весни тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. Пересварювався з дядьком Анастасом, давав уроки англійської мови, навчав грати на піаніно. І завжди почувався вигнанцем з Європи. Батько зарікся бачитися зі мною й писати мені, зате згодом я почав листуватися з матір’ю.

…Я зиркнув на Лілі, але вона знову ввійшла в роль і слухала Кончіса, набравши виразу чемного зацікавлення. На ній зосередилося світло лампи — все без решти.

— В Аргентині мені трапилася тільки одна важлива річ. Якось улітку приятель узяв мене в подорож Андами. Побачивши, в яких умовах доводиться жити визискуваним пеонам та ґаучо, я палко запрагнув присвятити життя гнобленим людям. Під враженням від багато чого там побаченого я вирішив стати лікарем. Але дійсність виявилася немилосердною. Мене не прийняли на медичний факультет столичного університету, й увесь рік я вдень і вночі втовкмачував у голову наукові премудрощі, щоб скласти вступний іспит.

Тим часом закінчилася війна. Незабаром помер мій батько. Так і не простив ні мені, ні моїй матері — ані того, що з її допомогою я з’явився в його світі, ані того, що з її ж таки допомогою я втік звідти. А однак цей чоловік зберіг у собі дещицю батьківського почуття, якої вистачило, щоб не здіймати галасу про мене. Наскільки знаю, влада так і не розкрила причини мого зникнення. Мати дістала значний спадок. Отож я оселився з нею в Парижі, повернувшись у Європу. Ми мешкали у старому будинку. Вікна нашої величезної квартири виходили на Пантеон. Я почав всерйоз вивчати медицину. Серед студентів мого потоку утворилося угруповання. Ми ставилися до медицини як до релігії, називали себе Товариством поширення розуму й мріяли, щоб лікарі всього світу об’єдналися й сформували наукову та моральну еліту. В усіх державах, в усіх урядах ми — високоморальні супермени, мали викорінювати самозакоханих політиків, демагогію, реакцію й шовінізм. Наше товариство опублікувало маніфест. Ми скликали мітинґ в одному з кінотеатрів у Нейї. Про це дізналися комуністи. Обізвали нас фашистами й розгромили кінотеатр. Ми спробували влаштувати ще один мітинґ, в іншому місці. Туди прийшли католики-ультра, що називали себе Міліцією молодих християн. На вигляд не подібні до