Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Бінгем із Аматорської спортивної спілки (АСС), близький соратник Ейвері Брандеджа, президента АСС і Американського Олімпійського комітету. Коли Ульбріксон викрикнув команду на старт через свій мегафон: «Усім готуйсь... Веслуй!», човен юніорів із Боббі Моком на кормі відірвався від другокурсників швидко, легко і рішуче. Ульбріксон завів двигун катера, проплив униз повз обидва човни і гаркнув: «Шлях, достатньо!» Він вишикував їх знову і скомандував ще один старт. Знову ж таки, юніори рішуче відірвалися вперед. Бінгем повернувся до Ульбріксона і сухо запитав: «Який, ти казав, був основний університетський? Може, я дивився не на той екіпаж?» Ульбріксон був збентежений.

Протягом наступних кількох тижнів Ульбріксон ганяв обидва човни один проти одного знову і знову. Іноді другокурсники вигравали, але, як правило, програвали. Вони веслували добре, коли пливли самі, але тільки-но бачили старших хлопців, зазнавали повної поразки. Місяці насмішок далися взнаки — вони в’їлися їм в печінки.

У квітні Ульбріксону не залишалося нічого, крім як оголосити обом національним телеграфним агенціям, що екіпаж другокурсників був прекрасним. «Потенційно найкращий екіпаж із тих, котрі я тренував», — сказав він перед усім світом. Тепер, схоже, вони збирались зробити з нього дурня. Він провів їх у свій кабінет, закрив двері і зачитав їм акт протесту. «Якщо ви не можете взятися за справу, я розіб’ю команду», — прогарчав він. Ульбріксон ненавидів навіть промовляти це. Він досі не забув приголомшливий спосіб, у який другокурсники роком раніше вибороли свою перемогу серед новачків в Поукіпзі. Цього не забув ніхто. Майже кожне згадування у пресі про них повертало назад до того моменту в Нью-Йорку, коли їхній човен відірвався від суперників, так, наче його рухали вперед молоді боги, а не юнаки. Але Ульбріксон знав, що, врешті-решт, це були не боги, а хлопці, які мали виграти веслувальні перегони і, на відміну від богів, були схильні до помилок. Це була його робота — віднайти їхні недоліки і виправити їх, якщо можливо, або замінити їх, якщо виправити неможливо.

Академічне веслування у багатьох аспектах є спортом фундаментальних парадоксів. Із одного боку, восьмивесельний гоночний човен, що живиться енергією незвичайно великих і фізично сильних чоловіків або жінок, керується, контролюється та спрямовується найменшою і слабшою людиною в човні. Рульовий (нині це часто жінка навіть у чоловічому екіпажі) мусить мати силу характеру, щоб управляти чоловіками і жінками, удвічі більшими за себе, викрикувати їм накази і бути впевненим, що левіафани миттєво і беззаперечно реагуватимуть на ці команди. Це, мабуть, найбезглуздіше співвідношення серед усіх видів спорту.

Ще один парадокс полягає у фізиці цього спорту. Об’єктом зусиль є, звичайно, намагання змусити човен рухатись по воді так швидко, наскільки це можливо. Але щодовше човен пливе, тим важче добре веслувати. Складність виконати послідовність рухів, кожен із яких весляр має зробити з досконалою точністю, зростає в геометричній прогресії при збільшенні частоти ходу. Веслування в ритмі 36 гребків на хвилину є значно складнішим, ніж веслування з 26 гребками. Коли темп прискорюється, покарання за промах — наприклад, якщо весло торкається води на частки секунди зарано або запізно — стає все суворішим, а можливість катастрофи навіть більшою. Водночас, зусилля, необхідні для підтримки високої частоти, роблять фізичний біль усе виснажливішим а, отже, імовірність похибки більшою. У цьому сенсі швидкість є як кінцевою метою весляра, так і його великим ворогом. Іншими словами, красиве й ефективне веслування часто означає болісне веслування. Кажуть, якось один із тренерів відверто висловився так: «Веслування — як красивий качур. На поверхні він сама граційність, але під водою байстрюк гребе як божевільний!»

Проте найбільший парадокс спорту полягає у психологічному складі людей, які орудують веслами. Визначні веслярі обов’язково зліплені з конфліктуючих матеріалів — масла і води, вогню і землі. З одного боку, вони мусять мати неймовірну впевненість у собі, сильне его і титанічну силу волі. Вони мають бути майже непідвладні фрустрації. Той, хто не вірить глибоко в самого себе, у свою здатність долати труднощі і переборювати негаразди, швидше за все, навіть не намагатиметься спробувати щось настільки зухвале, як конкурентне веслування на найвищих рівнях. Цей спорт пропонує так багато можливостей для страждань і так мало шансів для слави, що лише найнаполегливіші, найбільш упевнені у своїх силах і цілеспрямовані, ймовірно, досягнуть успіху в ньому. Проте водночас — і це ключовий аспект, жоден інший спорт не вимагає і не винагороджує повну відмову від власного «я» так, як це робить веслування. Визначні екіпажі можуть мати членів виняткового таланту або сили; вони можуть мати видатних рульових, загребних чи носових веслярів; але в них немає зірок. Командне зусилля — це ідеально синхронізований рух м’язів, весел, човна і води; єдина, цілісна, об’єднана, прекрасна симфонія, якою стає екіпаж у русі — це все, що має значення. А не окрема людина, не чиєсь власне «я».

Психологія є складною. Навіть якщо веслярі мають підпорядкувати команді своє, часто-густо, затяте почуття незалежності і самовпевненості, вони також мусять залишатися вірними своїй індивідуальності, своїм унікальним можливостям як веслярів або, якщо на те пішло, як людських істот. Навіть якщо б це було можливо, тренери не клонували би своїх найбільш сильних, розумних і здібних веслярів. Клони не виграють перегони. Перегони виграють команди, і визначні команди мають ретельно збалансоване поєднання фізичних здібностей і типів особистостей. У натуральному вираженні, наприклад, руки одного весляра можуть бути довшими, ніж у інших, але останні можуть мати сильнішу спину. Жоден із членів екіпажа не обов’язково є кращим або ціннішим за інших, але як довгі руки, так і міцна спина є активами човна. Але якщо вони хочуть веслувати разом, кожен із цих веслярів має пристосуватись до потреб і можливостей інших. Кожен має бути готовий до компромісу, до чогось на зразок оптимізації його гребків для загального блага човна — весляр із коротшими руками тягнутись трохи далі, а довгорукий гребець — трохи вкорочувати свій розмах таким чином, щоб весла обох членів команди залишалися паралельними, і обидві лопаті входили у воду і виходили з неї точнісінько в одну і ту ж мить. Ця дуже витончена координація та співпраця мають бути помножені на 8 осіб із різною