Читати книгу - "Багряний рейд"

Товкач знизав плечима.

— Обіцянки солодкі. Я пояснив, чому воюю за них. Згоду стати зрадником не давав. Спішиш дуже, капітане.

— То й зізнання не писатимеш?

— Чому. Ти мене почув. Інші хай читають. Навряд чи дійде до когось. Але що я там не наваяв би, все одно мусиш показати. Може, хоч так до когось дійде моя правда.

— Ну-ну. Живи цією думкою. Багатій.

Фомін підійшов до столу, витягнув із шухляди кілька аркушів.

Поставив поруч чорнильницю-непроливайку, з іншого боку поклав ручку.

— Зубами писати?

Гмикнувши, капітан витяг із кишені ключ, звільнив бранцеві руки.

Ступив у бік, запрошуючи блазнюватим жестом.

Товкач підвівся, ледь поточився. Аби не впасти, взявся обома руками за краї столу.

Наступної миті в голову Фоміна полетіла важенька чорнильниця.

Він ледве встиг ухилитися — та все ж на мить втратив контроль, і Олег Холодов, народжений у Рязані, вже цілився йому в око вістрям пера.

Фомін устигнув перехопити руку, ривком вивернути її, вільною — вдарити Товкача навідліг, а коли той відлетів до стіни, загорлав:

— Конвой!

Солдати увірвалися, та полонений повільно піднімався на ноги. Він хитався, боліли рани, але правиця далі стискала ручку.

Знову замахнувся, вже у стрибку.

Постріл злився з відчайдушним:

— Не стріляти!

Пізно.

4. Район Макарова, село Королівка

— Що це?

Майя перевела погляд на рано посивілу жінку, яка — вона знала — була старшою лише на сім років, потім знову втупилася в туго затягнутий полотняний мішечок, який та виставила на стіл. Чекаючи на відповідь, зважила на руці. Кілограма з півтора, не менше.

— Цукор. Розкрий, подивись.

— Чула вже про цукор. А ось це — аби його їсти.

Майя взяла одну з трьох срібних ложок, які лежали в іншому згортку, показала жінці.

— Ложка для солодкого життя. Друга — аби ми з Юрієм їли цей цукор удвох. Третя, так розумію, для наших майбутніх дітей.

— Не гарикайся. Чого завелася. Ми домовлялися.

— Із ким? — Зозуля швидко заводилася. — Ти зі мною ні про що не домовлялася, Галю!

— З чоловіком твоїм.

— Ми не в шлюбі. Не розписані.

— Ой, Майко…

Цими днями на дільничного раптом навалили стільки справ, що здійснити намір та офіційно оформити стосунки в сільраді просто не мав часу. Не відмовлявся, вважав розпис дрібницею, до якої все одно слід підходити відповідально, бо то ж на все життя. На ходу, пояснив, нічого не робиться, а перевести подих ніколи. Тут тобі й Щербань, тут і націоналістичні елементи голови піднімають. Особового складу міліції на все не вистачає, тож дільничні по селах тягнуть лямку, мов ті бурлаки.

Та в селі нічого не сховаєш.

Їх уже поженили, навіть раніше, ніж Гордієнко зробив Майї пропозицію.

Вже коли переночував у неї вперше, наступного дня місцеві кумасі все для себе зрозуміли й вирішили.

— Давай спочатку. Цукор і три срібні столові ложки. Що це таке?

— Ти напишеш довідку, а голова сільради підпише. Юрко твій так сказав.

— Хабар принесла?

— Подарунок. Цукор не крадений, не думай. Пилип на станції ціле літо вагони розвантажував. Заробив як старший бригади. Домовився саме про цукор, борошно вимінюю на молоко. Поки корова годує, ну, і син же — годівник, єдиний мужик у хаті.

— Син у тебе нівроку, Галю. Він заробив цукор для того, аби ти носила його дільничному?

— Аби син лишився вдома, Майко. Підуть свої діти — побачиш, як воно, коли єдиного сина забирають.

До Майї поволі почало доходити.

— Чекай. Забирають… Пилипові вісімнадцять. Буде.

— Було. Місяць тому.

— Мобілізація.

— Єдиний годувальник. Був зв’язковим у партизанів. Комсомолець, активіст. Знається на техніці, змалку на МТС пропадав. Там тепер самі інваліди.

— Не перебільшуй.

— Хіба в тилу не потрібні хлопці з руками та головою?

А хіба