Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

Матіса за незрозумілого дивака, і тільки з хлопцем він почувався добре.

«Не хочу, щоб його життя склалося так, як моє», — казав Матіс сам со^і й дбав, щоб син мав більше волі. Коли інші заводили мову про Гансове прийдешнє, Матіс сердито перебивав їх: мовляв, хлопець, як настане час, сам собі вибере те, чого захоче.

Матіс добре знав, чого той захоче, знав набагато раніше за самого Ганса. І журився тим. Однак поборов у собі прикре почуття і після конфірмації сам повіз сина до міста й напитав йому роботу на судні. А вернувшись додому, відразу подався до дровітні. Тепер він там сидів цілими днями, думав свої гіркі думки й мимохіть колупав нігтем м’який точильний камінь. Життя без хлопця стратило для нього всякий глузд.

Коли за кілька тижнів Ганс приїхав і заявив, що його звільнено, бо судно стало текти і його треба лагодити, Матіс знову ожив.

Він розумів, що повинен вилаяти хлопця: хто ж вертається додому, коли треба пошукати собі іншої роботи. Але не лаяв і ще дужче прихилився до нього.

Пораючись разом коло якогось діла, вони часто обмірковували, де б знайти Гансові іншу роботу, і Матіс щиро хотів цього, він ніколи не стояв хлопцеві поперек дороги.

Протягом зими не трапилося доброго місця, а весною Ганс заявив, що хоче вчитися на столяра; столярові, мовляв, більше платять на судні. Матіс мав про це свою думку, але не дуже переконливу, і кінець кінцем вийшло так, як захотів син.

Улітку нарешті помер господар хутора. Матісові батьки ще жили, тільки були вже зовсім немічні. Їх лише підтримувала надія переїхати колись до Лаугора. Матіс волів би продати хутір, але старі та Боділь не погодились… Вони всі троє перебралися туди, а Матіс залишився в хатині сам. Що йому робити на хуторі? Батьки й дружина були йому байдужі, вони тільки міцно сплутували його. Тепер нарешті він їх спекався. Щоправда, він не став вільний та й ніколи не стане: надто довго ті пута його зв’язували. Але тепер вони вже хоч не так його муляли. Тут, у хатині, він мав усе, без чого не міг жити, — море, що співало йому свою пісню від самого його народження, й хлопця!

Хлопець мешкав з батьком, поки вчився, і Матіса гріла його присутність. Йому було тяжко думати про те, що рано чи пізно Ганс його залишить: хлопець-бо тримав його на світі, ним він жив і дихав. Для себе він уже нічого не бажав, а вдовольнявся тим, що сліпо любив сина й пишався ним. Матіс уже не прагнув вихопитися в широкий світ: нехай те, чого він сподівався в житті, здійснить його син.

Ганс повинен прожити життя за нього; все, чого йому не довелося зазнати замолоду, нехай зазнає його син. Тільки ж не витримає він розлуки з хлопцем!

Але поступово його почало мучити сумління; він дорікав собі, що прийняв синову офіру й залишив його вдома. І настав день, коли він нарешті збагнув, що стоїть Гансові поперек дороги, так само як колись його батьки стояли поперек дороги йому. Матісові було дуже боляче, проте він бачив перед собою тільки одну, страшну раду: знову рокувати себе на самоту. Він мав добровільно відіслати від себе єдину істоту, що гріла йому серце, сповнювала втіхою. Матіс, що звик усього відрікатися, цього разу твердо наполіг на своєму.

Одного недільного ранку він узяв сина з собою в море. Кілька годин вони ловили на мілині дрібну тріску, тоді попливли продавати її, мандруючи від судна до судна, що стояли на кітвиці, перечікуючи береговий вітер. Матіс сам вилазив на судна й торгувався зі шкіперами, а Ганс тим часом важив у човні рибу.

З одного судна, великої барки, Матіс повернувся, якось чудернацько похитуючись, і Ганс на мить подумав: «Чи не пригостили там батька чаркою?» Але зразу відігнав ту думку, адже батько ніколи не пив горілки. Матіс сів на лавку і втупився перед собою в простір: обличчя йому наче скам’яніло.

— Іди краще на судно, — тихо сказав він. — їм треба столяра, та й платню вони добру дають.

Гансове обличчя відразу засяяло з радощів, але, помітивши батьків погаслий погляд, він повільно спитав:

— А як же ви, тату?

— Я… я піду спакую твій мішок. Певне, встигну до вечора, поки зміниться вітер, — відповів Матіс, звівши очі на хмари.

— Та ні, я питаю про вас. Як ви?

— Як я? Та… — почав Матіс і замовк.

— Їдьмо зі мною! Вас тут ніщо не тримає. Ми наймемося разом тут чи на іншому судні. Подамося вдвох у далекий плав, добре, тату?

Матіс сидів згорбившись, наче нічого не чув, чи, може, дослухався до далекої музики. Тоді враз випростався.

— Гаразд, наймемося разом, ти і я, — сказав він і потиснув синові руку. — А тепер гайда на судно.

— То ви привезете два мішки? — спитав Ганс, тримаючись за поруччя.

Матіс кивнув.

Два мішки! Невже хлопець і справді вірить цьому? Молодість знає своє, і не треба бути йому тягарем. Який добрий і чутливий син, а диви — ляпнув таку дурницю. Матіс дістав від життя все, що йому належало, навіть більше, а тепер годі. На судні немає місця для нього!

Він спакував дорожню скриньку й мішок і попросив відвезти їх синові, — сам не зміг, тільки здалеку стежив за човном, аж поки він підплив до судна. Тоді зайшов до повітки з рибальським спорядженням і заходився лагодити мережу. Він відчував, що вітер скоро зміниться і барка, де залишився його син, та решта суден вирушать у дорогу, але навіть не підвів голови.

Він-бо добровільно вернувся в свою в’язницю, то навіщо озиратися назад!

Пасажири вільних місць

Я сиджу в швидкому потязі і мчу назустріч данському літові. Це один із тих сірих, імлистих днів, коди сонце ховається десь і ллє на землю сріблясте світло. Скрізь тихо,