Читати книжки он-лайн » Дитячі книги 🧒📖🌈 » Останній із небесних піратів

Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 79
Перейти на сторінку:
Парсимон.

— Але ж він і справді живий! — наполягав Рук. — Ув’язнений у Вежі ночі. Один мій друг. — Хлопець затнувся, зненацька у грудях йому шпигнуло. — Принаймні я мав його за друга, — промурмотів він. — Так от, він розповідав мені, що бачив Кулькапа у Вежі ночі — живого-живісінького! Він навіть сказав, що Кулькап розповідав йому про вас, Живчику, та про пережиті разом з вами пригоди.

— Невже? — видихнув Живчик. Скочивши на ноги, він ухопив хлопця за руки і пильно дивився йому в очі. Довкола них у світлі нового світанку мовкли блукай-бурмила, а по долині розкочувався Живчиків схвильований голос. — Що це за Вежа ночі, про яку ти говориш?

Рук похитав головою.

— Ви тут уже так довго, капітане Живчику, — зауважив хлопець, — що від часу вашого відльоту з Нового Санктафракса, багато чого встигло змінитися. Парсимон вам розповів, що Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, але то ще тільки квіточки, а ягідки.

— Розкажи мені, — попросив Живчик. — Розкажи все, що знаєш!

А довкола двох розмовників уже юрмилися блукай-бурмила — хутряні гори з нашорошеними вушками на чолопках.

— Коли Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, то звелів звести в Новому Санктафраксі високу вежу, хоча вже тоді кам’яна хвороба почала роз’їдати летючу скелю. Я чув, та й у бібліотеці читав, що Вокс правив, нібито кам’яна хвороба — то знак, що академіки обернулися на самовдоволених недолуг, і він, Вокс, покладе цьому край.

— Ох, отой ще мені Вокс! — пробурчав Живчик. — Був він погань ще тоді, коли я знав його юним підмайстром у Старому Санктафраксі.

— Але краще не стало, а, навпаки ще гірше, — провадив Рук. — Бачиш, Вокс заснував секту Лицарів-Академіків, так званих Сторожів Ночі. А ті уярмили нижньоміщан, приневолили їх до каторжної праці — не лише на будівництві тієї триклятої вежі, а й у ході здійснення інших великих задумів. Чого коштувала хоча б одна Велика дорога Багнищем! Або Санктафракський ліс, що підпирає хвору скелю.

— Рабство? — перепитав Живчик, гнівно блиснувши очима. — У Нижньому місті?

— Так, я розумію вас, — відповів Рук. — Такій жахливій зраді засад, на яких колись засновано Нижнє місто, багато хто чинив опір. Але Сторожі Ночі були нещадні. І таки домоглися втілення своїх задумів у життя. Частина Лицарів-Академіків — супротивників Воксових планів, відкинулася від свого верховоди, приєдналася до землезнавців, і разом вони започаткували товариство Бібліотекарів-Академіків. — Він помовчав, відтак додав: — Нині ми животіємо, ховаючись у каналізаційних тунелях Нижнього міста…



— Бібліотекарі животіють у каналізації, — сумно похитав головою Живчик. — Щоб оце дійшло аж до такого! Щоб оце розбишака Вокс Верлікс заволодів Новим Санктафраксом!

— Тепер воно вже не зовсім так, — зауважив Рук. — Далі історія набуває трохи іншого повороту.

— Розказуй! — підохотив Живчик.

— Бачиш, Вокс і сам до пуття не розумів, яке страховище він породив, заснувавши товариство Сторожів Ночі. Незабаром там висунули зі своїх лав ватажка, такого собі Орбікса Ксаксіса, який проголосив себе Найвищим Сторожем і захопив Вежу ночі. А Вокс, рятуючи своє життя, втік до одного старого палацу в Нижньому місті. Сорокухи скористалися з цієї нагоди і заволоділи всією Великою дорогою Багнищем. Воксові ж довелося спертися на найманців-гоблінів, аби зберегти за собою бодай дещицю влади, яка ще лишалася за ним у Нижньому. А останнім часом, як не брешуть чутки, він невилазно сидить у своєму напіврозваленому палаці, бо завелике пузо відпас, щоб вийти зі своєї спальні, й щоночі наливається, пляшка за пляшкою, пійлом отупіння та забуття.

— Ну, як на мене, то мені його ніскілечки не жаль, — кинув Живчик. — Але скажи-но, Руку, що ти знаєш іще про Вежу ночі, куди запроторено Кулькапа?

— Знаю небагато, — зітхнув Рук. — Подейкують: ще ніхто не втік із Вежі ночі. Це височезна, непроникна твердиня з гострозубими брамами, споряджена заґратованими вікнами, каменометальними машинами та гарпунами, а ще — великими обертовими катапультами, поставленими на кожному дашку. Сам я видів її тільки раз, і то здаля, але я чув розповіді Бібліотекарських Лицарів, які бачили її зблизька. Якось-то велика Варіс Лодд була навіть повела на вежу флотилію небесних човнів, але вони виявились безпорадні супроти вежової збройної потуги.

— Небесні човни? — зневажливо пирхнув Живчик. — Оті дерев’яні дощечки? Бачив я їх на Озерному приплаві. Не дивина, що їх погромили. Та це ж усе одно, що лісові метелики напали б на волорога!

— Озброєні дозори стережуть кожен куточок вежі, — торохтів Рук. — І кожного охоронця навчено спершу вбивати, а вже потому з’ясовувати що до чого. Вежа ночі неприступна. Щоб до неї підступитися з землі, треба пробратися через Осип-місто. — Хлопець здригнувся. — Кажуть, там гніздяться химерні лискучі істоти, вдатні невпинно міняти свої обриси, так звані кам’яні упирі. Або, нагірні демони. Якщо пройдеш крізь те все і зостанешся живий, то попереду ще чигає Санктафракський ліс — цілий масив дерев’яного риштовання, що підтримує хвору летючу скелю. А в тому «лісі» повно гнилесмоків та пурхайлез — під усіма оглядами жахливих тварюк. Ні, єдиний спосіб напасти на вежу — це з повітря, хоча, як ви кажете, небесний човен — занадто дрібне суденце.

— Але тільки не небесний корабель, — зауважив Живчик.

— Небесний корабель? — видихнув Рук.

Тимчасом довкола них зібралося щільне коло блукай-бурмил, ловлячи кожне їхнє слово.

— Ох, Руку, хлопче мій! — мовив Живчик. — На небесному кораблі все було б так, як за юних моїх літ, коли я літав зі своїм батьком, Захмарним Вовком, здійснюючи напади на великі напхані всяким добром спілчанські кораблі. Уся штука, як я пригадую, була в тому, щоб застукати їх з н енацька, хапонути отого добра, отого краму, що вони везли, і хутенько звіятися, заким вони не допетрали, що воно таке упало на них із неба. І саме так, Руку, ми й учинимо на «Небесному гарцівнику»!

— На «Небесному гарцівнику»? — перепитав Рук. — Але ж бо, Живчику, в нас катма залоги!

Тієї самої миті позад них почулася якась шамотня, і Рук, обернувшись, побачив, що наперед виступила Верало, знайома велика блукай-бурмилиха з Ливарної галявини.

— Ве-верра

1 ... 66 67 68 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній із небесних піратів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній із небесних піратів"