Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

відчував, що ви з’явитеся сьогодні до нас, тому тримаю її напохваті. Оце й усе!

— Я щось не розумію…

— Краще нічого не розуміти, ніж багато питати.

На цьому розмова й урвалася.

І раптом у його пам’яті спливло все, що сталося вранці. Мандрівка скінчилася! Скінчилася, так і не почавшись. Чудові пригоди, що чекали на нього в інших краях, перекреслено на папері й стерто. Мрія розтанула, мов дим. Рішення УДЕГ — це закон, навіть більше, ніж закон. Не дозволено мати паспорта… Але — небезпечний елемент? Чому? Адже він ніколи не мав справи з Системою, єдине, що його цікавило, — це «Шляхетність», його робота в бухгалтерії. Він ніколи не заводив розмов про щось таке, що стосувалося Системи, і, навіть зачувши подібну балачку, відразу йшов геть. Звичайно, він не заодно із Системою, але ж і не проти неї! Система скасувала свободу, Система заборонила свободу, то як же бути заодно із Системою? Одначе все, що він думав і відчував, було таємницею, схованою глибоко в душі, під сімома замками. Нащо комусь відкриватися? Нащо встрявати не в своє діло? Наражатися на небезпеку? Із Системою жарти погані: коли вже вона тебе примітила і ти попав між її трибки — все, тобі кінець! Щоправда, є й інші люди, такі, яким не страшно… Передусім це молодь, зовсім юні хлопці й дівчата, майже діти. Що то молодість! Безумство шістнадцятирічних, двадцятирічних… Якби ж то вернулася молодість, якби ж то і йому було не п’ятдесят один, а хоча б двадцять один… Але ж він уже давно не молодий, то з якого дива йому пхати носа в те, на що здатні лише молоді? Він часто шепотів сам до себе: «Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство!»

Цей аргумент давав йому змогу бути в злагоді і з власним сумлінням, і з Системою. І все ж таки, ти бач, у яку халепу вскочив ні з сього ні з того! І навіть нема в кого спитати, що ж, власне, сталося. Та коли вже УДЕГ охарактеризувало його як небезпечний елемент, надії, мабуть, немає.

«Краще нічого не розуміти, ніж багато питати…» Отже, висновок: будь задоволений і з того, що тільки й лиха — залишитись без паспорта. Було б чудо, якби ти його одержав…

З УДЕГ він вийшов украй пригнічений, не знаючи, що робити, куди податися… Година за годиною, до пізньої ночі — до одинадцятої з гаком, — тинявся вулицями… Трохи раніше, десь о пів на десяту, пішов дощ. Рясний неприємний дощ. На якусь часинку травнева столиця прибрала осіннього вигляду. А він усе блукав і блукав під дощем. Дивився на людей, що поспішали сховатися від зливи, на машини з увімкненими підфарниками, на неонові вивіски, що двоїлися в густих струменях, тоді почав роздивлятися вітрини з друкарськими машинками, арифмометрами, жіночими купальниками, копчениною, далі втупився в якусь темну вітрину, так і не розгледівши, що там виставлено, потім уп’явся очима в ляльок… у ляльок з паспортами!.. Стовпище ляльок, справжня тобі театральна трупа: жінки, чоловіки, одні чарівно всміхаються, в інших на обличчях утома від життя, ще в інших вигляд поважний, гордовитий. І кожна лялька тримає в правій руці паспорт. Наче показує його в паспортній інспекції. Звичайно, паспорти іграшкові, мініатюрні подоби справжніх. На обкладинці видрукувано «ПАСПОРТ». А на першій сторінці всі дані власника. Декотрі ляльки так і тримали паспорти розгорненими на сторінці з особовими даними, тож одразу можна було дізнатися, хто перед тобою.

Щасливі лялькові жінки, щасливі лялькові чоловіки… Це не те, що жива людина, котрій якесь там УДЕГ може будь-коли вліпити тавро — небезпечний елемент. Котрій якесь там УДЕГ може будь-коли перекреслити ім’я або й саму її перекреслити. А тут тобі щасливе лялькове царство!

Та мало того, що ляльки стоять ось тут, перед ним, зухвало демонструючи готовність до подорожі за кордон. У глибині вітрини видно ще й світний напис, він раз по раз спалахує іншим кольором і по-садистському твердить: «Ляльки з паспортами!» Це несила витримати. Атож, це несила витримати, залізна рука стискає йому груди, він задихається… Його душать ридання, він припадає всім тілом до скла, уп’явшись очима в щасливих ляльок, і плаче… Лице в лице з ляльками, він плаче, як людина, що її спіткало горе… Перехожі на хвильку зупиняються, розглядають його: певне, допився до чортиків чи, може, якийсь пришелепуватий, — та він на них не зважає, і ті дошкульні слова мовби й не про нього, він ніби приріс до скла…

Вже близько півночі, він удома. Уже не плаче, але груди йому так само щось стискає. А проте не слід сидіти склавши руки, треба щось робити, аби позбутися цього кошмару. Тільки що ж його робити? Почитати книжку, подивитися телевізор, прибрати в кімнаті, перемити одну, потім другу гору кофейних чашок? Ага, робота є — він знайшов її, спинившись біля дверей до ванної. Виголитися до блиску — це завжди освіжає.

Виходити завтра з дому він і не думає. Сидітиме тут, у квартирі. І завтра, й післязавтра, й післяпіслязавтра, й усі наступні дні і ночі. Бачити нікого не хочеться. А поголитись він вирішив тільки для того, щоб не сидіти склавши руки, щоб опиратися тягареві, який наліг на душу. О! Треба ще й прийняти холодний душ.

У ванній перед дзеркалом… Бритва — давнього зразка бритва — завмерла в його руці, він невідривно вдивляється в того, хто там, у дзеркалі. Який вузький лоб, які каламутні очі і як глибоко вони сидять! А що за чудернацькі вуха! А це бридке підборіддя! Ще й з ямочкою… Темний тип, з покидьків. І він раптом загорлав:

— Я небезпечний! УДЕГ має рацію! Так, я небезпечний елемент, це ясно як божий день… Соціально небезпечний елемент номер один!

Одна його щока намилена, друга ще суха, в руці бритва, він розмахує нею, мовби погрожує комусь, корчить гримаси, підморгує одним, потім другим оком, проводить бритвою над вухом, ніби хоче відтяти його цілком, проводить під носом, а далі хрюкає, нявчить і гавкає…

Середа, двадцять шосте травня, ранок. Він і досі дрімає. Ще не пізно, без двадцяти двох хвилин сьома, та він мав би прокинутися