Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

Також те, що ми поділяли культурні характеристики з іншими латиноамериканцями, які мешкали в Мексиці, й те, що політичні причини, котрі спонукали нас приїхати, сприймалися більшістю мексиканців з симпатією або принаймні без відштовхування, сприяли встановленню дружніх відносин. Чому в такому разі про аргентинців існує значно більше сатиричних жартів, ніж про інші нації регіону?

Можливо, відмінна етнонаціональна історія, про яку я згадував, сприяла виникненню цього негативного сприйняття аргентинців мексиканцями. Однак це не видається достатнім поясненням: з одного боку, тому, що відсутні подібні жарти про уругвайців і чилійців, щодо яких могло б існувати таке саме сприйняття міжкультурної дистанції; з другого – оскільки таке ставлення до аргентинців характерне не лише для мексиканців. Також інші суспільства, що приймали мігрантів з моєї рідної країни, визначають аргентинців як «італійців, які говорять іспанською й уважають себе англійцями», або ще говорять, що «его – це маленький аргентинець, якого ми носимо всередині».

Уже на початку століття ті, хто відвідували Аргентину, зазначали зверхність і чванливість її мешканців. Хосе Ортеґа-і-Ґассет у своєму творі «Лист до молодого аргентинця, який вивчає філософію» висловлював подив з приводу того, що адресат запитував про «деякі речі», при цьому припускаючи можливість, що він «їх ігноруватиме», та знаходив у аргентинських журналах і книжках «забагато емфази і замало чіткості. Як можна довіряти таким емфатичним людям?» (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 20–21).

Я не знав про ці старі традиції, коли в середині 1980-х років відвідав гру між командами Аргентини та Китаю на матчі Світової юнацької ліги на стадіоні «Ацтека» і коли три чи чотири тисячі аргентинців із подивом побачили, з яким завзяттям дев’яносто тисяч мексиканців вболівали за команду Китаю. Згодом ми дізналися, що на Світовому чемпіонаті 1990 року в Італії постійний свист демонстрував невдоволення в бік аргентинської команди, оскільки італійці надавали підтримку команді Камеруну. Варто не так дивуватися неочікуваній солідарності мексиканців та італійців з китайцями і африканцями, як усвідомити, що вона була способом продемонструвати неприйняття аргентинців.

Як позбавитися почуття розгубленості, яке викликає в аргентинців це неприйняття? Засіб, який використовуємо ми – ті, хто не походить з Буенос-Айреса, – закріплення цих уявлень за його мешканцями, аргументоване тим, що ми, які не походимо зі столиці, так само потерпали від домінування центру. Однак нам не надто подобається, коли мексиканці приймають цю відмінність і вважають, що роб­лять нам приємність, говорячи: «ти не схожий на аргентинця».

Два соціальні психологи – Орландо Д’Адамо і Вірхінія Ґарсія Боду, які провели опитування в кількох країнах, котрі приймали аргентинських мігрантів, пропонують деякі пояснення цього уявлення. Передусім вони підкреслюють важливість іноземного чинника в формуванні аргентинського суспільства. У 1914 році перепис населення зафіксував присутність 5 527 285 корінних мешканців (70,2 відсотка) відносно до 2 357 925 іноземців (29,8 відсотка) (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 64). Аргентина привабила численних іспанців, італійців, євреїв, французів і німців, які після приїзду переконувались у перевагах праці й споживання у цій новій державі. Для того щоб купити взуття, одяг і особливо м’ясо, аргентинські працівники повинні були працювати менше часу, ніж французькі, італійські та німецькі. Тривалість життя в середині століття була в Аргентині більшою, ніж у багатьох європейських країнах, можливість дати дітям середню і вищу освіту також була більшою, а кількість неписьменних – однією з найнижчих у світі. Ці економічні й соціокультурні показники сприяли виникненню почуття «заможності» і «зверхності», особливо у бідних іммігрантів, які прибули з Європи, втікаючи від війни й голоду.

Однак чому збереглися ці самоуявлення в другій половині ХХ століття, коли ситуація в Аргентині погіршилась через занепад економіки та гіперінфляцію? Автори демонструють суперечність між цим спадом та політичним і повсякденним дискурсом, як і можливу компенсаційну або заспокійливу функцію фантазії, що «Аргентина – потужна країна», коли більшість економічних, соціальних і освітніх показників свідчать про те, що порівняні переваги початку ХХ століття щезають. «Необхідно програти війну і дізнатися, що значить наша зовнішня заборгованість, для того щоб почати це усвідомлювати» (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 71). Автори мають на увазі Мальвінську війну, програну в 1982 році, однак ми, вигнанці та декілька мільйонів тих, хто не зміг виїхати з Аргентини, можемо додати до цього невдачу – політичних проектів і економічних прагнень, інтелектуальних і моральних сподівань, – яку нам приніс диктаторський режим 1970-х років. Під приводом знищення партизанських угруповань він розпочав реструктуризацію економіки, яка була підхоплена цивільними урядами, що досі продовжує погіршувати умови життя більшості населення: економічний спад з монопольною концентрацією прибутків, зростання безробіття, нехтування навчанням, повторна поява захворювань на кшталт холери, які, як ми вважали, залишились у минулому столітті, однак вони знову з’являються як симптоматична спільність проблем з іншими латиноамериканськими країнами. Процитовані автори також згадують девальвацію валюти, її прив’язку до долара, довгі черги до іспанського та італійського посольств для отримання другого громадянства як інші причини і прояви падіння мрії про «європейську» і «потужну» Аргентину.

У дослідженні уявлень про Аргентину за кордоном Д’Адамо і Ґарсія Боду стверджують, що для багатьох громадян Венесуели, Мексики й Іспанії «уявлення про аргентинців покращуються», коли вони знайомляться з ними у власних країнах. Вони це пояснюють тим, що певні риси зверхності та захисної поведінки можуть посилитись у мігрантів, коли вони перебувають у незнайомому контексті та стикаються з нагальною потребою виживання (схильність до вигадування чи перебільшення зусиль і замовчування обмежень). Відповідно, ті, хто виконує «свою роботу чесно і кваліфіковано [...] залишились непоміченими» і дивували тих, хто з’ясовував їхнє походження й уважав їх «дивакуватими аргентинцями», оскільки вони не відповідали жодному зі стереотипів, які склалися щодо «аргентинства» (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 75–76).

Усе це допомагає зрозуміти історичне формування «експортних» уявлень про аргентинців. Однак було б спрощенням обмежити цим складнощі співіснування та негативної оцінки з боку мексиканців. Варто запитати, чи не має інших розбіжностей між домінуючими культурними формами в обох країнах, які акцентують суперечності або ускладнюють досягнення домовленостей. Є окремі риси аргентинців, які стають помітними в їхній манері говорити та виражати почуття, що може допомогти розкрити цю ідею.

Слідуючи лінії спостереження Ортеґи-і-Ґассета щодо особливої емфази аргентинської манери говорити, треба зазначити, що у Мексиці нас сприймають як занадто крикливих, схильних говорити одночасно і наказувати, оскільки ми підвищуємо тон, коли про щось просимо. Поза сумнівом, така риса є протилежною стриманому, мовчазному і меланхолійному характерові, який багато дослідників приписують мексиканській культурі – від Октавіо Паса до Карлоса Фуентеса і Роджера Бартри. Однак я вважаю, що це порівняння можна було б поглибити: йдеться не лише про засоби вираження, які можуть відповідати соціокультурним рисам; існують відмінності в політичних культурах і в способах займатися політикою у більш широкому значенні, тобто контролювати владні