Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

відносини з іншими. Одним із методів перевірити це – запитувати один одного, що для нас – аргентинців – виявилося незвичним і важким для сприйняття в мексиканському суспільстві.

З метою з’ясування цього в суспільних науках використовують декілька методик, з яких найпоширенішими є методи опитувань і фокусних груп. Через брак інформації такого типу пропоную відмінний метод, який полягає у виявленні характерної риси суспільства.

Наскільки мені відомо, першим цей метод застосував бразильський антрополог Роберто Да Матта, який з’ясував, що головною фразою в його країні є: «Вам відомо, з ким ви говорите?» Це не просто окрема фраза, зазначає Да Матта, а частина ритуалу, в якому визначається асиметрія, радикальне й авторитарне розділення між двома соціальними позиціями. Коли висловлюється ця формула, заперечується «привітний» характер, яким бразильське суспільство наділяє само себе і який демонструє іншим[94]. Іншим показують футбол, самбу, розповідають про пляжі та бразильських жінок, однак не ставлять перед ними це питання, яке, згідно зі згаданим автором, корелює з фразою «кожному своє місце». Ця фраза використовується всередині, щоб відновити в ієрархічному суспільстві перевагу, якій кидається виклик. Насправді у такий спосіб унаочнюється співіснування двох концепцій національної реальності: одна – це бачення світу як місця інтеграції та привітності; друга – як соціального порядку, в центрі якого привілейовані категорії, розташовані на шкалі пошани та відзнак.

Якою була б ключова фраза в аргентинській культурі? Ґільєрмо О’Доннелл обґрунтовує, що така: «А мені яке діло?», яка інколи може перетворитися – відповідно до емфази, зазначеної Ортеґою-і-Ґассетом, – на: «А мені яке в біса діло?» Загалом, зазначає О’Доннелл, це формулювання застосовується, як і в Бразилії, коли хтось почувається в напруженій ситуації через «неприйнятну рівність» і намагається відновити ієрархію зв’язку. «Однак за контрастом з каріоками (бразильцями) Да Матти співрозмовник у Буенос-Айресі є, власне, учасником розмови: має перед собою іншого учасника. Він має звичку без вагань рішучо і недвозначно посилати до біса іншого та вкупі з ним усю соціальну ієрархію, на яку той хотів видертися». Насправді, стверджує О’Доннелл, «той, до кого інтерпелюють, не заперечує та не визнає недійсною ієрархію: він її ратифікує, хоча й у найнеприємнішій формі для “вищого”». О’Доннелл аналізує сукупність взаємодій, у процесі яких це спільне напруження «впорядковує» відносини в Аргентині: наприклад, коли йдеться про те, що автомобіль із бокової вулиці намагається в годину пік виїхати до проспекту, у Сполучених Штатах це відбувається в тому порядку, в якому кожен доїхав до рогу; в Ріо-де-Жанейро це є більш проблематичним, однак розв’язання проблеми завершується як «люб’язність», за яку той, кому вона була зроблена, дякує прямим жестом великого пальця; «у Буенос-Айресі ми, безсумнівно, рівні: є негласне правило, що, коли в полі зору немає поліції (або відомо, що вона десь не переховується), кожний може проїхати першим. Відповідно, завдання полягає в тому, щоб не дати іншому проїхати [...] Основний спосіб це зробити, який теоретично є незаконним, але практикується всіма, – це “просунути бампер” (або “встромити носа”). В результаті автомобілі рухаються, поки не зіштовхуються. [...] Наслідком цього є, звичайно, значні збитки, сварки, образи і нерідко “образливий” жест… якщо не великий палець чи вказівний, замкнуті в красномовне коло, – того, хто спромігся “просунути бампер” іншому й залишає його гальмуючим і в люті (це нагадує назву танго) у декількох міліметрах від автомобіля, який переможно прослизає». Паралель, яку О’Доннелл проводить між цією повсякденною поведінкою та насильством військових репресій – на розгляд яких я зараз не маю часу, – дозволяє йому продемонструвати, що аргентинське суспільство, ймовірно, є більш рівним, ніж бразильське, однак так само авторитарним і агресивним. Така поведінка відповідає «індивідуалістському суспільству, сповненому протистоянь, які нічого не вирішують, але активізують тиск з боку наділених найбільшою владою». Міні-драми індивідуальних зіткнень «створюють видимість рівності, яка не припиняє ратифікувати наявні відмінності у такій формі, яка поширює невдоволення та блокує можливість співробітництва» (O’Donnell, 1984: 20–21).

У світлі наведеного вище є зрозумілими труднощі, з якими стикаємося ми – аргентинці – в процесі адаптації до такого суспільства, як мексиканське. Щоб це пояснити, пропоную порівняти фразу, наведену О’Доннеллом, з тією, що могла б бути однією з ключових у Мексиці: «програє той, хто розлютився». Це формула, яку мексиканці використовують у країні, так само як і в Бразилії, в ситуаціях, коли хтось кидає виклик порядкові та ієрархії. Вона застосовується – або так нам пояснюють – по відношенню до іноземців, коли ми роздратовуємося, показуючи неадекватне визнання цієї ієрархії або нагальність розв’язання цієї формальності або конфлікту, не дотримуючись звичних процедур мексиканського суспільства. Можлива літературна інтерпретація цієї фрази як симптому такого типу відносин, які забороняють роздратування і пропагують покірливість, щонайменше для тих, хто займає підпорядковані позиції. Є багато аналітичних праць, написаних мексиканськими авторами, серед яких уже цитовані Октавіо Пас і Роджер Бартра, котрі дотримуються лінії інтерпретації щодо суспільства в цілому, хоча не мають на увазі саме цю фразу. Особисто мені здається доречним відносно згаданих досліджень Бразилії й Аргентини розуміти цю формулу як частину ритуальної організації влади і соціальної ієрархії, які, як зазначає Клаудіо Ломніц, пов’язані з «тактичним використанням двозначності» (Lomnitz, 1992: 99).

Варто уточнити, що це описання мексиканської культури не можна поширювати на всю країну. Деякі мексиканці, які народились у Табаско, Веракрусі та на півночі Мексики, допомогли мені помітити, що їхній більш експресивний характер, їхня більш пряма манера встановлювати відносини та виражати симпатію не досить добре представлена в характеристиці, яку вважають більш відповідною для мешканців центрального плоскогір’я. Імовірно, централізація держави визначила глобальне уявлення про «мексиканське» у спосіб, еквівалентний тому, як риси мешканців Буенос-Айреса приписуються всьому населенню Аргентини. Як і в інших суспільствах, зручність формування націо­нальних стереотипів не дозволяє достатньо відрізнити відмінності кожного регіону.

Крім визначення того, чи є ключовим характер цієї фрази чи ні, що йому мало б бути присвячене більш глибоке дослідження, мені цікаво зазначити контраст характерного типу культури аргентинського суспільства з тим, що ми – його громадяни – сподіваємося побачити за кордоном. Протилежність формулювань, які ми ідентифікуємо як репрезентативні для Аргентини та Мексики, відповідає відмінності між суспільством першої з цих країн, в якому міжособистісна експресивність є безпосередньою, прийнято насміхатися з інституцій та інституціоналізованих форм взаємодії й не надто дотримуватись етикету, як стверджує О’Доннелл, та другої – в котрому конфлікти і відмінності інтенсивно ритуалізуються, інституції існують довше, входить у звичку робити довготермінові плани та існує традиція, принаймні постреволюційна, шукати здебільшого мирного відтворення всієї сукупності суспільства в цілому. Всім відомо, що мексиканці також лютують, однак вони схильні до того, щоб відкладати вибух, давати час домовитись і повірити, що в крайньому разі ритуали збережуть колективний порядок,