Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

цвяхами сотками, він не сопів, а каркав, як ворона. Івану подобалися такі балачки. Він боявся, навіть не признаючись самому собі, але загалом любив сильних чоловіків і все життя вчився у них, наслідував сильних, щоб самому стати сильним і мужнім, несказанно багатим, щоб не знати приниження, голоду, при живих рідних, — злиднів він насьорбався вдосталь, — ого як скуштував, щоправда, коли 'він вийшов з інтернату, то брат виконав обіцянку: подарував мотоцикла. Чи не того літа, коли намагався утопити в діжі з дощовою водою сусідського хлопця. Йому пізніше розповіли. Але найменше важило, справило на його життєдайний фартовий цинус життя. Навряд чи важило і не тривожило пам'ять до сьогоднішнього цього дня. Тоді він, як завше, сидів посеред двору, полуднем на осонні. Скам'янілий. Жоден м'яз не ворухнеться, не пробіжить тінь лицем. Баба говорила, що страхіття, а не дитина. А він сидів на дзиґликові і чекав, що по нього чи за ним з'явилося щось, те, котре входило в його тіло з приємною і соложавою млівотою. І тоді він оживав. Очі волого, олійно блищали, тільки судомило шию та спину. І пекуча кулька сонця в горішніх. Баба лякалася щось говорити, навіть не підходила. Одного разу вона спробувала забалакати з ним. Іван Білозуб заверещав не своїм гласом, забулькотів утробним голосом, подібним на тваринячий, бризкав піною, закотивши очі, кинувся на стару з кулаками. Баба обісцялася. Несподівано збезсилів. Упав на землю, затіпався, розпускаючи слюні підборіддям. Потім заспокоївся, і зробилося прохолодно, наче у церкві, з восковим запахом свічок. В молильному домі, куди ніхто не потикався з його рідні, баба говорила, що нічого немає, окрім сирої темної землі і чорної пустки десь там, що попи називають тим світом. Вона вже раз там побувала. Окрім темряви нічого. Стару збило вантажне авто, і лікарі витягували її з могили, з тієї чорної пустки. Тільки звідти вона все знає. Нічого не може бути, окрім пустки. Вона більше довірялася докторам і ворожбитам. До ворожбитів вона бігала. І він свідомо тягнувся до ворожбитів; інколи до церкви. Постоїть, потирлується під церквою, загляне і притьма назад. Бо сам щось знав чи умів.

Хор хлопчиків, з писклявими голосами, подібними до тих, що видають на церковних хорах, нагадував вищання, солодкозвучні наспіви ангелів та херувимів. Диригував ними старий, з купою на голові жорсткого, сивого, років зо два нечесаного волосся. Він з пафосом піднімав голову, розсипаючи лупу білими пластівцями на чорне, з залисинами і плямами, пальто. Іграшки на ялинці переливалися дзвонами разом з іграшками. Діти одягнені однаково, їх можна сплутати: чорні шорти, білі манішечки, набріолінені чубчики: стрижені «під бокс». Перед новоріччям, упродовж головної траси, закапелками, Андріївським узвозом, висіли японські ліхтарики, підсвічені знизу прожекторами. Десь неподалік, він навіть не зможе скласти в пам'яті, десь тут збираються японці чи корейці, чи в'єтнамці, — вони торгували гашишем, кокаїном, розбавленим цукровою пудрою та анальгіном жінками, дружинами, доньками. Він плутав їх, як нігери плутають білих, яка різниця… Ліхтарики піднімалися догори вітром, тремтячи різноколірними кульками та папірцями, видзенькували срібними дзвіночками. Іван дивився з неприхованим зачаруванням на це чудо, широко вікритими очима. Потім він знову починав думати про батька і брата. Перший його ненавидів, тобто батько, наче наперед знаючи, що з нього може вирости, — зеківські закони удосконалюють аналітичний, сволочужний погляд на життя, на весь світ. Невільні генії людського життя. Він знову і знову згадував той випадок, коли батько з братом потягли його на полювання. Можливо, щоб щось в його житті перемінилося. Іван вперше у житті забив тварину. Оленицю. Маленьке телятко, її дитинча, стояло, дрижачи шкірою, тут у ногах, поруч. Оленятко плакало. Сльози, майже по-людськи, бігли з її очей, її судомило, роздувало живіт. Телятко оленихи протяжно скавуліло, майже тобі щуреня. Або як дитина. Оленицю роздувало. Брат подав рушницю, силоміць засунув пальці Івана на пусковий гачок. Іван вистрілив знову в конаючу оленицю. Теля йому було шкода. Тоді брат подав ножа, змайстрованого з багнета. «Давай… Давай… Давай…» — В повітрі висять капшуки, тяжкий сопух здохлятини, заповнюючи все навколішнє, наче злітаються велетенські мухи, як на скотомогильнику, де червоні, де красні кололи одне одного багнетами. Баба завжди говорила «наші», коли вони, «наші», розстрілювали ворогів народу: петлюрівців, денікінців, зелених.

Іван відмовлявся від полювання навідріз. Збрехав, що погано себе почуває. Він з самого початку не мав ніякого бажаний їхати. І зараз не пристає на таку пропозицію. «Тоді хоч допоможи… Потримай…» Повітря гускне, накручується густими воланами, спіраль за спіраллю окутує гнилим сопухом. Брат стовбичив: розхитуючись, з носаків на підбори, з носаків на підбори, утупившись в теля, що дриґоніло тілом, плакало дитинчам. Тоді батько підійшов, рвучко, широкими кроками, до оленяти, підняв за лапи, донизу головою. Храпнув ударом ребра долоні по шиї. Сказав: «Давай… Мені довго чекати?» Замість відповіді Білозуб тільки стиснув міцніше рукоятку ножа, бликнувши очима своїми вологими в невідомість, сизу, як тиша, туди, наче вивідав чи побачив своє майбутнє. Так воно і було, — чи розумівся батько-тюремщик, який знався на всьому. Навіть, коли треба вживати проносне, щоб позбутися глистів. Але, хоч і поверхово, він знався на людях. Як санітар на глистах. Аби він не мав переконання, що саме це його син, то нічого особливого він би у цьому недоношеному синашеві не бачив. Очі, темні очі, що наче увібрали до сльозливих сірих рогівок глупу ніч. І батько подався назадки. Й тут Іван, несподівано для люду, завив по-псячому. Він скімлив, вертівся дзиґою, затиснувши вуха і скроні долонями, пальці лежали на тімені. Пальці стискають скроні. Пульсує кров, б'ючи токами, гріючи пучки пальців. Йому стало лячно. Він стогнав, наче хто здер шкіру і присипав сіллю; він як той хорт, з високо піднятою головою, з різко окресленим підборіддям, втягував соплами ніздрів трункуватий запах сосни, терпкий дух крові. Й гарячу пару від неї. Батько не припиняв бити по каркові оленя, а Іван до поту затиснув рукоять ножа з слонової кістки, оздоблену зеленими та червоними камінчиками, із змійкою, що обплітала ручку. Японський держак. І ніхто з присутніх не здивувався, коли Іван з ножем підбіг до оленихи. Батько сахнувся. Брат продовжував тримати теля за ноги. Іван одним ударом, по-вовчому завивши жалісно, але водночас жорстоко, що аж морозило шкіру, — Іван одним махом розпатрав теличці горлянку. Рідня тільки переглянулася. Старший брат підняв догори великий палець, зігнутий «тіп-топ», а по-простому, по-селянському «клас з присипочкою», — це коли труть пучками над великим пальцем, імітуючи таким от робом «клас з присипочкою». Потім вони їхали з полювання