Читати книгу - "Знак біди"

мов назло, потрібні слова не спадали на думку, і він тільки тупо бубонів:

— Пождіть, пождіть, буде вам...

— Це тобі буде! Це ти постривай трошки, — зловтішно пообіцяв Гуж.

Вони більш не били його, привели на подвір’я до прив’язаних біля тину коней. Колондьонок увесь час тримав його попід руку, а Гуж чогось побіг до хати. «Чи не заберуть і Степаниду?» — подумав Петрик. Він думав, що зараз побачить її, і вони підуть разом на останню свою Голгофу, але досить швидко Гуж вискочив із сіней один.

— Так, сідай! — крикнув він Колондьонкові. — Ніколи.

Колондьонок, однак, перш ніж сісти на свого понурого коника, підвів Петрика до воріт під липами й вереснув:

— Марш! Туди! — й махнув у бік битого шляху.

Петрик постояв, холод і вологий вітер трохи дали йому віддихатись, і вперше після запального збудження з’явилася страшна думка: куди? Куди вони його поведуть? Вони там обидва посхоплювались на коней охляп[75], уже виїжджали з подвір’я, а він стояв на воротях і не міг зрушити з місця. Чого він доброхіть піде за ними на свої муки, нехай вбивають отут, на порозі його оселі, для чого ще наостанку догоджати їм...

— Ну, марш!

— А я не піду. Вбивайте...

— Як це — не піду? — щиро здивувався Гуж, гарцюючи навколо нього на коні. — Я тобі такого «не піду» всиплю, що ти побіжиш як підсмалений.

І він уперіщив Петрика хворостиною по голові — мов окропом обпекло лисину, Петрик хитнувся, але встояв на ногах.

— Не піду, гаспиди кляті! Хоч що робіть, не піду!

У ньому знову здійнялася й підхопила його гнівлива хвиля образи і відчаю, вона додала йому сили, і він вирішив не здаватися. Звідси він нікуди не піде, якщо смерть, то нехай убивають тут.

Гуж покрутився з конем по доріжці, мабуть, не знаючи, що робити з цим старим штурпаком, але більше не бив, крикнув Колондьонкові:

— Вернися, глянь там якогось мотузка.

«Зв’яжуть? Повісять? Нехай! Тільки б не йти нікуди. Нехай смерть, але вдома», — гірко подумав Петрик, цілковито готовий до смерті. Степаниди він так і не побачив, може, вони вбили її...

— Не хотів по-хорошому — будеш висіти, — пригрозив Гуж, сидячи перед ним на коні. Довгі ноги його в брудних чоботях низько теліпались під конячим черевом. — За оскорблєніє поліції. І фюрера.

«Нехай! Нехай. Ніж так жити — нехай!» — думав Петрик, уже не відповідаючи йому. Він уже не озиравсь навіть на свою садибу і на подвір’я, він думав, що ласки в них не попросить, що б вони йому не робили. Тільки б витримати, тільки б недовго терпіти...

— Руки! Руки! — дзявкнув над вухом Колондьонок і, не чекаючи, коли він послухається, сам ухопив одну руку, другу, склав їх на животі й почав скручувати кінцем мотузки. Петрик чув, як той напружується, сопе, нахилившись до нього, і не опирався, тільки поглядав на мотузку й думав: от де знадобилося! То були його віжки. Тоді, за колективізації, старі він оддав з конем до колгоспу, а новіші приховав у комірчині, ними іноді прив’язували корову, щось примоцовували на возі, а здебільша вони висіли собі на товстому цвяхові в сінях. Тепер ними в’яжуть його руки. Знадобились.

Нарешті Колондьонок зав’язав тугий вузол на його руках, другий кінець вільно кинув унизу по стоптаній копитами й розбитій автомобільними колесами дорозі, і Петрик аж здивувався: навіщо? Але одразу стало все зрозуміло — з іншим кінцем у руках поліцай виліз на коня.

— Пішов! Бистро! — скомандував Гуж, не від’їжджаючи, проте, од нього. Від’їхав лише Колондьонок, віжки в грязюці розпростались, напнулися й сильно смикнули його за руки. — Бистро, сказав!!!

Гуж знов огрів його дубцем по голові, яку наскрізь пройняв біль. Щоб не впасти, Петрик змушений був побігати на тому мотузкові за Колондьонком, котрий стусав коня ногами попідбіч, а Гуж із дубцем у руках поганяв його ззаду.

— Бистро! Бистро, старий пеньок більшовицький!

Петрик не встигав, спотикався, кидавсь у боки, капці грузли в болоті, але впасти тепер на дорогу було б ще гірше. І він біг, стрибав, смикавсь на мотузці, що здирала йому з рук шкіру й тягла, волочила його до битого шляху. Обличчя йому знову замокріло від сліз, які раз у раз студив пругкий вітер, що рвучко дув в обличчя.

— Гаспиди! Гадюки! — захлинаючись вітром, кричав Петрик. — Ну стривайте! Мій Федько прийде! Синок мій прийде... Він вам покаже... Не думайте... Федько прийде!..

22

Петрик зник, пропав з цього світу, як і для нього пропали цей хутір, яр, Степанида, їхні діти Фенечка і Федько — пропав цілий світ. І зосталися, може, спомини, коли ще було кому згадувати, його життьові муки, дрібні та великі клопоти. Декотрі з них і йому хотілося б забути (навіщо було троюдити душу лихим чи негарним, що назбиралося за життя?), інше таки хотів би запам’ятати. Бо були в тому пережитому заразом з гіркотою і якісь непізнані солодощі, далекий відгомін життя, а може, й саме життя — хтозна?

...Сніг тоді валив цілий тиждень, від самого Різдва, а за три дні до Ордані почалась завія, якої тут не знали чи не від сотворіння світу. Снігу намело повен двір, скількись день не можна було вилізти з хати. Але ж треба було принести води, роздобути дров, доглянути скотину, і Петрик, перш ніж одчинити двері до хліва, щоразу мусив відкопувати їх, щоб якось пролізти всередину. За півгодини, проте, від його прокопувань не зоставалося й сліду — скрізь у дворі громадилась неторкана товща тугого, спресованого вітром снігу.

Того дня, щоправда, згори не сипало — більше мело низом, намело на подвір’ї довгу кучугуру-хребтину — від дривітні до самих воріт хліва, трохи меншу — біля криниці і під тином. Цямриння опинилось урівні з низом, Петрик ледве дістався туди з відром, але зачерпнути води не було як: у зрубі чорніла вузенька, наче нора, дірка отвору. Петрик тихенько вилаявсь. Настрій у нього був і так поганий: у хаті щойно посварився з жінкою, а все через клопоти про хліб. Хліб Степанида берегла, може, надміру, домішувала в нього картоплю і ґрис, і той хліб вже ніяк було взяти до рота. Хоч, звісно, в неї була на те причина