Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Звичайно, я відмовилася, бо в моєму становищі не могла дбати ще й про батька, у мене вже сиділо на шиї троє дітей. Імма постійно хворіла, як тільки Деде одужувала, то негайно починала кашляти Ельза. А ще Ельза не сідала за уроки, поки я не влаштовувалася поряд. Тоді Деде гнівалася і вимагала, щоб їй я теж допомагала. Я почувалася виснаженою, нерви розхиталися далі нікуди. До того ж у болоті лиха, в яке я забрела, у мене не залишилося ані хвилини для мінімуму активного суспільного й професійного життя, яке донедавна мені ще якось вдавалося підтримувати. Я змушена була відмовлятися від запрошень, співпраці та поїздок, боялася відповідати на телефонні дзвінки: а якщо то з видавництва й запитають про книжку? Той страшний вир затягував мене все глибше, і гіпотетичне повернення до району стало б остаточним підтвердженням мого падіння. Здатися самій, потягти за собою дітей, підкоритися менталітету району, віддати себе на поталу Лілі, Кармен, Альфонсо – усім, як вони того й хотіли. «Ні-ні, – клялася я сама собі, – переїду куди завгодно: на Трибуналі, Дукеска, Лавінайо, Форчеллу, до знівечених землетрусом кварталів, до руїн та напіврозвалених будівель, але не в наш район». І саме тоді мені подзвонив редактор з видавництва:

– Як там нова книжка?

Миттю в мені ніби спалахнула яскрава іскра, від якої в голові стало ясно. Я знала, що казати і що робити:

– Якраз учора закінчила.

– Справді? Висилай негайно.

– Завтра вранці піду на пошту.

– Дякую. Як тільки отримаю, відразу прочитаю й скажу, що думаю.

– Можете не поспішати.

Я поклала слухавку. Пішла до спальні, витягла з-під ліжка здоровенний ящик із паперами, знайшла там давній рукопис, який колись не сподобався ні Аделе, ні Лілі, і навіть не стала його перечитувати. Наступного ранку відвела дівчаток до школи, а сама з Іммою пішла на пошту надсилати рукопис. Я розуміла, що то був досить ризикований вчинок, але він видавався мені єдиною можливістю врятувати репутацію. Я пообіцяла здати вчасно книжку – ось вона. То невдалий роман і нікуди не годиться? Що ж поробиш, значить, не опублікують. Але я старалася, нікого не обдурила, наступного разу вийде краще.

На пошті було море народу, мені довелося сваритися з тими, хто ліз уперед поза чергою. У ті хвилини я остаточно переконалася у власному провалі. Що я тут роблю, навіщо марную свій час? Діти й Неаполь з’їли мене заживо до останку. Не навчаюся, не пишу, втратила всі навички самодисципліни! Я з такими зусиллями завоювала для себе неймовірне життя, що так відрізнялося від призначеного мені від народження, і на тобі, чим усе закінчилося. Я почувалася нещасною, винною перед самою собою, а найбільше – перед матір’ю. До того ж останнім часом я дедалі більше хвилювалася за Імму: щоразу, коли я порівнювала її з Тіною, то переконувала себе, що в моєї доньки є ознаки затримки розвитку. Лілина донька, хоч і молодша на три з половиною тижні, була жвавішою, здавалася на рік старшою, а Імма була вайлуватою і завжди мала задумливий вигляд. Я постійно перевіряла її, надокучала різними тестами на розвиток. Думала про себе: а що, як Ніно не тільки зруйнував мені життя, а ще й наділив хворою дитиною? Та все ж перехожі на вулиці часто милувалися нею: яка пухкенька, яка біленька! От і зараз жінки на пошті розхвалювали її. А вона – ані усмішки. Один чоловік запропонував їй льодяника, Імма мляво простягнула по нього ручку, взяла, впустила. Так, у той час я була вся на нервах, щодня знаходила нову причину для хвилювання. Коли нарешті вийшла з поштового відділення – пакунок відправлено, і зупинити його вже неможливо, – зітхнула і раптом згадала свою свекруху. Господи, що я накоїла! Як могла не подумати, що видавництво може дати копію ще й Аделе?! З її ініціативи опублікували мою першу книжку, та й другу, тож вони мали зробити це хоча б із ввічливості. А вона скаже: «Ґреко вас дурить, це не нова книжка, я читала її багато років тому, і нічого хорошого в ній немає». Мене кинуло в холодний піт, у голові запаморочилося. Щоб уникнути однієї прірви під ногами, я копала собі іншу. Я більше не могла тримати під контролем власні вчинки.

80

Життя ускладнювалося ще й тим, що якраз у той період знову об’явився Ніно. Він так і не повернув мені ключі від квартири, незважаючи на мої численні вимоги. Отож одного дня з’явився без попередження, не зателефонував і не постукав. Я сказала, щоб ішов геть, бо то був мій дім, він навіть за оренду вже не платив і не давав ані гроша на Імму. Він клявся, що був таким пригніченим через наш розрив, що просто забув. Я повірила, він здавався щирим, вигляд мав змарнілий і наче схуд. Урочисто-грайливо пообіцяв за все платити з наступного місяця, як і раніше, палко клявся у батьківській любові до Імми. Потім добродушно став розпитувати про мою зустріч з Антоніо, як усе сталося, спершу – взагалі, а потім – у плані сексу. З Антоніо перейшов на своїх друзів. Намагався змусити мене зізнатися, що я піддалася («піддалася» здалося йому правильним словом) їм не через почуття, а через бажання помститися йому за зраду. Я стривожилася тоді, коли він почав гладити мене по плечі, по коліну, по щоці. Нарешті я зрозуміла: його відчай викликаний не втратою мого кохання, а тим, що я спала з іншими і рано чи пізно могла знайти собі когось кращого. Того ранку він прийшов з єдиною метою: затягнути мене в ліжко. Хотів стерти з моєї пам’яті всіх інших чоловіків і довести мені, що єдиним моїм бажанням було, як і раніше, відчувати в собі його плоть. Тобто просто хотів підтвердити свою першість, а потім знову зникнути. Мені вдалося забрати в нього ключі й вигнати з квартири. У ту мить я, собі на подив, усвідомила, що більше нічого не відчуваю до нього. Того ранку весь довжелезний відрізок мого життя, протягом якого я так палко його кохала, остаточно завершився.

З того дня я почала цікавитися, як можна влаштуватися на постійну або тимчасову роботу в середній школі. Зрозуміла, що це буде нелегко і в будь-якому випадку доведеться чекати початку нового навчального року. Оскільки я вже подумки розпрощалася з видавництвом, яке, як я вважала, поставило великий хрест на моєму майбутньому як письменниці, мені стало по-справжньому страшно. Мої діти від народження звикли жити в достатку, я сама після одруження з П’єтро не могла уявити життя без книжок, журналів, платівок, кіно, театру. Треба було негайно знайти собі якийсь підробіток, тож я розвісила в сусідніх крамницях оголошення про приватні уроки.

Одного ранку в червні