Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Розділ 15.3

Його мовчання і незнання того, що він задумав, зводили мене з розуму.

— Якщо тобі потрібні гроші чи прикраси, я тобі все віддам, — спробувала домовитись, хоч і знала, що це не спрацює.

— Гроші? — Він криво посміхнувся, а потім буквально прогарчав: — Є речі важливіші за це, Ангелятко.

Це був не Ітан, а хтось інший — безжальний, розлючений монстр. Він не знав пощади та співчуття. Абсолютно незнайомий мені чоловік залишив чашу біля кола, взяв п'ять мотузок і підійшов до мене. Я втиснулася в стінку, немов зацьковане кошеня. Його обличчя, як і раніше, залишалося напруженим і похмурим. Він дістав ключ, зняв наручники і потягнув мене до кола. Я не чинила опір, натомість вибирала підходящий момент для втечі. Хоч шансів практично не було, але надія завжди вмирала останньою.

Коли хлопець затягав мене в піктограму, я навмисне перевернула кілька свічок, сподіваючись хоч якось зіпсувати сатаністське коло. Він сів, потягнувши мене вниз. Я впала на підлогу, боляче вдарившись куприком. Ітан на секунду відпустив мене, щоб розплутати мотузку. Надія додала мені сили. Користуючись нагодою, штовхнула його ногою і відсунулась від нього. Схопилася, а потім побігла до виходу.

Мені вдалося зробити лише кілька кроків перед тим, як мене схопили та притиснули спиною до грудей. Цієї миті остання надія зникнула.

Я завмерла, боячись поворухнутися. Навколо, крім мого збитого дихання і його — глибокого, не було жодного звуку. У цій жахливій тиші час ніби застиг. Я слухала наші вдихи, видихи та прощалася з життям.

«Він не відпустить мене живою».

Це було очевидно.

Його дихання — дихання смерті — коливало волосся. Кожна клітина тіла відчувала його. Хлопець сильніше притиснув мене до себе, а потім шумно втягнув повітря і видихнув. Хватика на руках посилилась.

— Не примушуй мене завдавати тобі ще більшої шкоди, — процідив крізь зуби. — Я тебе вже попереджав.

При звуку його хрипкого голосу, сповненого злості, я здригнулася.

— Навіщо ти це робиш? — ледве чутно прошепотіла.

— Щоб повернути те, що в мене забрали, — коротко відповів він і потягнув мене до кола.

Я не чинила опір, бо розуміла, що не зможу його здолати, лише б постраждала. Він набагато сильніший і швидший. Це було не боягузтво, а здоровий глузд. Ітан прив'язав мої руки та ноги до вбитих у землю кам'яних кілків. Підборіддя також зачепив петлею і прив'язав до предмета, який був трохи далі від моєї голови.

Мені хотілось померти гідно. З гордим і спокійним виглядом прийняти неминучу долю, але це було вище за мої сили. Почуваючись твариною на розп'ятті, я смикалася, стирала перев'язану мотузкою шкіру до крові, кричала, ніби мене хтось може почути, благала відпустити. Це тривало, доки я остаточно не видихнулася і не зірвала горло.

Ітан тим часом поставив чашу над моєю головою і почав усувати всі недоліки ритуалу. Він повернув на місце свічки, які я раніше завалила ногою. З його кінчиків пальців вирвалися язики полум'я і підпалили їх. Простим людям таке було не під силу, як і відчувати чужі емоції, але мене це вже не турбувало.

Я ще раз подивилася на каштанове волосся, бронзову шкіру, виразні губи, гострі вилиці. Ще недавно його руки з дивним відчаєм притискали мене до себе під час поцілунку, а тепер ставили над моєю головою чашу з моєю кров'ю. Невже це все було брехнею? Наші розмови, прогулянки, усмішки? Усе фальшиве?

— Ітане, — надламаним голосом прохрипіла я.

Хлопець завмер, стиснув зуби і насилу видавив із себе:

— Ненавиджу це ім'я. Я — Ейден.

«Ейден».

Це ім'я ехом віддалося в голові.

«Не Ітан. Не син подруги Терези».

Якби я це дізналася, перш ніж він наповнив чашу моєю кров'ю, то здивувалася б. Нині це вже не мало значення.

— Ейден, — тихо повторила.

Було дивно називати його так. Він ходив навколо пентограми, наводячи лінії на підлозі, але почувши своє ім'я, зупинився. Наші очі знайшли одне одного.

Мої говорили «це того не варто», його відповідали «все вирішено». Він був напруженим, злим згустком, а я знесиленою іграшкою в його руках. Погляд перемістився на долоню хлопця. Поріз вже затягнувся, залишивши після себе лише рожеву смужку, а на моїй руці досі текли краплі крові. Не очікувала почути відповідь, але все ж таки запитала.

— Хто ти?

І знову тиша.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍