Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як на Січ приїдемо, зведу тебе з кобзарями. Перекажеш слова... Тільки ти, Петрусю, сам більше не співай. Добре? — попросив Василь. — А то я, спершу, подумав: вовки зграю скликають. Поглянь, як коні вухами стрижуть.
«Так, значить?.. От зараза! Ну, я тобі це пригадаю. А ще товариш називається. Ну, нічого, нічого. За мною не заіржавіє. Артиста кожен образити може, а сам...»
Але тільки я зібрався з духом, щоб висловити обурення, як запорожець підняв руку, зупиняючи мене.
— О, воду почули... Ну, і нам перепочити не завадить. Давай, друже, веди... — козак легенько плеснув коня по крупу. Той здивовано глянув, мовляв, не зрозумів? Але коли Василь підбадьорливо прицмокнув, — кінь змахнув хвостом і швидко подибав, забираючи лівіше. Звідти якраз легким вітерцем повівало. Заводна — слідом. А мої коні потягли за ними, навіть не спитавши дозволу. Ще раз підтвердивши, що авторитет штука складна і на дорозі не валяється.
Хвилин через п'ятнадцять коні вивели нас на велику галявину, і зовсім крихітне озерце, я б навіть обізвав його великою калюжею, — кроків п'ятдесят в окружності. Але судячи по слідах, сильно стоптаних берегах і випасеною навколо травою — місце це тутешні жителі знали добре.
— Дивись, скільки звірини сюди на водопій ходить... — запримітив Василь. Покрутив головою і кивнув, погоджуючись з власними думками. — Який лужок навколо витоптали. І нізвідки не видно... Хіба аж геть з тієї могили* можна запримітити... — вказав на майже непомітний горбок, метрів за триста на захід. — Ну, нам же краще. Вода чиста... І не потривожить ніхто.
Коней напоїли, стриножили і відпустили на випас.
— Думаю, варто нам тут залишитися на спочинок… — немов радячись, вимовив Полупуд.
Ага, так він і чекає мого схвалення. Давно все сам вирішив, а тепер навчає мимохідь козацької премудрості.
— У день вогонь не так помітний, як вночі. Можемо кашу зварити та гарячого посьорбати. Коні відпочинуть... Самі подрімаємо. А як на вечір поверне, так по холодку і рушимо. Згоден?
Я, для годиться, кивнув.
— Тоді я багаттям займуся, а ти — мушкетом. Почисть і заряди. Пам'ятаєш, як вчив?
— Пам'ятаю...
Василь цінував небагатослівність. Тому, якщо питань не виникало, я намагався обходитися короткими відповідями. Тим паче, хотів скористатися з нагоди і влаштувати козакові за обідом справжній допит. У плані: куди дорога стелиться і шлях далекий лежить? А поки, з усією старанністю, займемося чищенням легкої пушки, котру через непорозуміння обізвав рушницею. Вага, як у відра води. Довжина — сперши прикладом у землю, зручно заглядати в дуло. Якраз під носом зріз і буде. Кулі... Як вишні. Влучно поцілити, то таким шматком свинцю і не стріляючи вбити можна. Зате чистити зручно. Калібр — вказівним пальцем, як у носі колупатися можна.
Загалом, робота кипить. А якщо все шляхом, то і поговорити можна.
— Василю...
— Га?
— Можна запитати, де ми і куди прямуємо? А то ти мене, як кошеня сліпе в мішку везеш. Ні, я не проти і цілком тобі вірю. Але ж цікаво. Не тому, що в одному місці свербить… Просто… Я ж навіть не знаю, де саме ти мене знайшов.
Взагалі-то хто кого знайшов, твердження спірне, але трошки лестощів не зашкодить навіть суворому запорожцеві.
— Гм. А й справді. Про це я не подумав. Вірніше, забув… що ти пам'ять втратив. Гаразд, присувайся ближче і слухай...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.