Читати книгу - "Зламані янголи"

посиділи в тиші, обдумуючи ситуацію. Данґрекська команда як протиударна каністра, щільно загерметизована навичками спецпризначенців і маорійськими бойовими чохлами.

А всередині — іржа.

— То що ви скажете всім іншим? — поцікавилась Амелі Вонґсават.

Я перезирнувся з Гендом.

— Геть нічого, — сказав він. — Ні хріна. Це залишиться між нами трьома. Спишемо все на нещасний випадок.

— Нещасний випадок? — явно вразилася Вонґсават.

— Він правильно каже, Амелі, — заговорив я в порожнечу, не перестаючи думати, шукаючи інтуїтивних здогадів, здатних наштовхнути мене на відповідь. — Якщо озвучити це зараз, користі з того не буде. Нам просто доведеться жити з цим, доки ми не перейдемо до наступного екрану. Скажемо, що це протекла акумуляторна батарея. «Мандрейк» економить на надлишковому військовому майні, яке вже неможливо продати. Вони мають цьому повірити.

Генд не всміхнувся. Втім, я не міг поставити це йому на карб.

Іржа всередині.

Розділ двадцять п'ятий

Перед нашою посадкою Амелі Вонґсават провела стеження за наноколоніями. Отримане відео ми ввімкнули в кімнаті для зборів.

— Це що, павутиння? — спитав хтось.

Суджіяді збільшив зображення до максимуму. Вийшло сіре павутиння завдовжки кількасот метрів і завширшки кількадесят метрів, яке заповнювало порожнини та складки, до яких не дотягувалися дистанційні УВ-батареї. Серед цієї сітки повзали незграбні істоти, схожі на чотирилапих павуків. Далі вглиб, судячи з усього, відбувалося щось іще.

— Швидко працюють, — зауважив Люк Депре, не припиняючи жувати яблуко. — Але мені здається, що це — оборона.

— Поки що так, — погодився Генд.

— Що ж, хай так і буде далі, — Крукшенк войовничо оглянула коло співрозмовників. — Ми досить довго терпіли цю хрінь. Пропоную негайно витягнути один з наших МАС-мінометів і викинути всередину цієї штуки ящик осколкових снарядів.

— Іветт, вони просто навчаться цьому опиратися, — промовив Гансен, вдивляючись у простір. Схоже, ми успішно обманули їх історією про витік з батареї, але скидалося на те, що Гансена насторожила втрата всіх буїв, окрім одного. — Вони знову навчаться й адаптуються до нас. Крукшенк роздратовано махнула рукою.

— Хай навчаються. Так у нас буде більше часу, хіба ні?

— Оце, як на мене, логічно, — Суджіяді встав. — Гансене, Крукшенк, одразу після їди плазмове ядро, осколковий заряд. Я хочу аж тут побачити, як ця фігня горить.

Суджіяді одержав те, чого хотів.

Після квапливої ранньої вечері на камбузі «Наґіні» всі висипали на пляж подивитися цю виставу. Гансен і Крукшенк встановили одну з мобільних артилерійських систем, завантажили в далекомірний процесор повітряні знімки Амелі Вонґсават, а тоді відступили, тим часом як зброя жбурлялася снарядами з плазмовими ядрами в наноколонії за пагорбами та в те, на що вони перетворювались у своїх сітчастих коконах. На обрії з протилежного боку від моря спалахнув вогонь.

Я стежив за цим із палуби траулера разом з Люком Депре, спершись на перила й розпиваючи з ним пляшку заубервілльського віскі, яку ми знайшли в шафі на містку.

— Дуже мило, — промовив убивця, показуючи келихом на сяйво в небі. — І дуже грубо.

— Що ж, це війна.

Він зацікавлено поглянув на мене.

— Дивна точка зору як на посланця.

— Колишнього посланця.

— Ну, колишнього посланця. Корпус славиться своєю обережністю.

— В тих випадках, коли вона йому вигідна. За бажання він може діяти досить необережно. Згадай лишень Адорасьйон, Шарію.

— Інненін.

— Так, Інненін теж, — я поглянув у залишки свого напою.

— Чуваче, проблема якраз у грубості. Ця війна могла б завершитися більше року тому, якби її вели трохи обережніше.

— Думаєш? — я підняв пляшку. Він кивнув і простягнув свій келих.

— Однозначно. Привезти в Кемпополіс команду мокрушників і заморозити того гівнюка — війні кінець.

— Це надто просто, Депре, — я знову наповнив келихи. — В нього ж жінка, діти, парочка братів. Довкола всіх них могли б зібратися люди. Як бути з ними?

— І їх, звісно, теж, — Депре підняв свій келих. — Будьмо. Мабуть, треба було б порішити й більшість начальників його штабів, але що з того? Це ж робота на одну ніч. Координація двох-трьох загонів. Загальна вартість… Що таке?

Я відхлебнув з келиха і скривився.

— Я що, схожий на бухгалтера?

— Я знаю одне: зважаючи на те, скільки коштує польове завдання для парочки спецпідрозділів, ми 6 могли завершити цю війну рік тому. Справжня загибель кількох десятків людей — і не було б цього рейваху.

— Так, звісно. А ще обидві сторони могли би просто застосувати розумні системи та евакуювати населення планети до завершення їхнього бою. І жодного втраченого людського життя — тільки пошкоджені машини. В те, щоб вони до цього вдалися, мені теж чомусь не віриться.

— Ні, — похмуро сказав убивця. — Це обійшлося б надто дорого. Вбивати людей завжди дешевше, ніж машини.

— Депре, щось ти забагато вередуєш як на вбивцю зі спецслужби. Якщо це тебе не ображає.

Він хитнув головою і сказав:

— Я знаю, хто я. Але я прийняв це рішення сам, і це добре в мене виходить. Я бачив загиблих з обох сторін під Чатічаєм — серед них були парубки й дівчата, надто юні для легального призову. Ця війна не була їхньою, і вони загинули в ній незаслужено.

Я на мить згадав взвод Клину, який повів під ворожі обстріли за кількасот кілометрів на південний захід звідси.

Кхуок Юень Ї відірвало кисті рук і очі тим самим вибухом розумної шрапнелі, який позбавив кінцівок Едді Мунгарто, а Тоні Ломанако позбавив обличчя. Іншим пощастило менше. Невинних серед них, звісно, не було, але вони не прагли смерті.

На пляжі припинилися постріли мінометів. Примружившись, я глянув на постаті Крукшенк і Гансена, що вже розпливлися в вечірньому присмерку, і побачив, що вони виводять зброю з робочого стану. Я залпом випив усе в келиху.

— Ну, ось і все.

— Думаєш, це подіє?

Я знизав плечима.

— Як обіцяє Гансен — тимчасово.

— Тепер вони знатимуть потужність наших вибухових снарядів. А ще, мабуть, навчаться чинити спротив променевій зброї: там дуже схожий тепловий ефект. А завдяки вартовим вони вже вивчають нашу УВ-потужність. Що ще в нас є?

— Гострі дрючки?

— Ми скоро відчинимо браму?

— Чому ти питаєш мене? Це Вардані тут експертка.

— Здається, ти… Близький до неї.

Я ще раз знизав плечима й мовчки поглянув за перила. На затоку насувався вечір, поступово затінюючи поверхню води.

— Ти ще будеш тут?

Я підняв пляшку до дедалі темнішого неба та притлумленого червоного сяйва внизу. Пляшка досі була більш ніж наполовину повна.

— Поки що не бачу жодної причини йти.

Він гигикнув.

— Ти ж розумієш, що ми тут п’ємо колекційний експонат? Може, смак у