Читати книгу - "Зламані янголи"

нього і не колекційний, але тепер ця фігня коштуватиме грошей. Ну, тобто… — він показав через плече туди, де колись стояв Заубервілль. — Його більше не вироблятимуть.

— Ага, — я навалився на перила й поглянув на вбите місто по той бік палуби. Знову наповнив келих і підняв його до неба. — Тому за них. Вип’ємо всю пляшку, хай йому грець.

Далі ми майже не говорили. Що менше рідини лишалося в пляшці та що більше згущувалася ніч довкола траулера, то більш незрозумілою й повільнішою ставала наша розмова. Світ звузився до палуби, масивного містка та затягнутої хмарами жалюгідної купки зірок. Ми відійшли від перил і сіли на палубі, спершись на надбудову у зручних місцях.

Депре раптом спитав мене:

— Ковачу, ти в резервуарі виріс?

Я підвів голову й зосередився на ньому. Це було поширеним хибним уявленням про посланців, і лайливе «резервуарник» було однаково популярним на півдюжині планет, на які мене доправляли голкокидком. І все ж чути таке від спепризначенця…

— Ні, звісно, ні. А ти?

— Ну, блін, звісно, що ні. Але посланці…

— Так, посланці. Там людину штовхають до стіни, розбирають її психіку в віртуалі, а тоді творять заново з купою набутих установок, які, мабуть, будуть їй осоружні, коли вона мислитиме тверезо. Але здебільшого ми таки реальні люди. Реальне дорослішання забезпечує майже необхідну базову гнучкість.

— Та ні, — Депре помахав пальцем. — Можна було би згенерувати конструкт, дати йому віртуально пожити у прискореному темпі, а тоді завантажити у клона. Такій істоті навіть не конче було би знати, що вона не здобула справжнього виховання. Звідки тобі знати? Ти й сам міг би бути таким.

Я позіхнув.

— Так, так. І ти теж, якщо вже на те пішло. І ми всі. З цим доводиться стикатися після кожного перечохлення, після кожного переміщення у форматі ЦЛВ, і знаєш, чому я певен, що зі мною такого не робили?

— Чому?

— Тому що таке всрате виховання, як у мене, запрограмувати нереально. Воно ще в дитинстві зробило з мене соціопата, схильного до спорадичного агресивного опору владі та емоційно непередбачуваного. Блін, Люку, який я після цього бойовий клон?

Він засміявся, а за мить — і я теж.

— Втім, це змушує замислитися, — сказав він, коли сміх затихнув.

— Що саме?

Він обвів рукою все довкола.

— Усе це. Цей пляж, такий спокійний. Ця тиша. Блін, може, це все — якийсь військовий конструкт. Може, нас тут тримають, поки ми мертві, поки невідомо, куди перелити нас далі.

Я знизав плечима.

— Насолоджуйся, поки є можливість.

— Іти був би щасливий у таких умовах? У конструкті?

— Люку, після побаченого за останні два роки я був би щасливий у зоні очікування для душ проклятих.

— Дуже романтично. Але я маю на увазі військову віртуальність.

— У нас не збігається термінологія.

— Ти вважаєш себе проклятим?

Я вихилив ще заубервілльського віскі і скривився: воно запекло.

— Люку, я пожартував. Я приколююся.

— А. Мене про таке треба попереджати, — раптом він нахилився вперед. — Ковачу, коли ти вперше когось убив?

— Якщо це не особисте запитання.

— Можливо, ми загинемо на цьому пляжі. Загинемо по-справжньому.

— Якщо це конструкт, то ні.

— А якщо ми, як ти кажеш, прокляті?

— Я не вважаю це підставою для того, щоб виливати тобі душу.

Депре скривився.

— Тоді поговоримо про щось інше. Ти трахаєшся з археологісткою?

— Шістнадцять.

— Що?

— Шістнадцять. Мені було шістнадцять. За стандартним земним часом це ближче до вісімнадцяти. Світ Гарлана обертається повільніше.

— Все одно дуже рано.

Я замислився.

— Не, якраз вчасно. Я ганяв у бандах з чотирнадцяти років. На той час я вже пару разів близько до цього підходив.

— Це було групове вбивство?

— Це була фігня. Ми спробували грабонути торгівця тетраметом, а він виявився крутішим, ніж ми думали. Інші втекли, а я застряг, — я подивився на свої руки. — А тоді я виявився крутішим, ніж він думав.

— Ти забрав його пам’ять?

— Ні. Просто вшився звідти. Як я чув, він, здобувши новий чохол, пішов мене шукати, але я на той час уже пішов у солдати. Йому забракло зв’язків на те, щоб піти проти війська.

— А у війську тебе навчили вбивати по-справжньому.

— Не сумніваюся, що я так чи інакше дійшов би до цього. А що в тебе? Твій шлях до цього діла був такий само всратий?

— О ні. Це у мене в крові. Мій рід на Латімері здавна пов’язаний з військом. Моя мати була полковником латімерської МП-піхоти. Її батько був комодором на флоті. У мене є брат і сестра, і вони обоє у війську, — він усміхнувся в пітьмі, зблиснувши новими клонівськими зубами. — Ми, можна сказати, народилися для цього.

— То як сприймається спецслужба на тлі військової слави твоїх славних рідних? Вони засмучені, що ти не став командиром? Якщо це не особисте запитання.

Депре знизав плечима.

— Вояк є вояк. Як саме вбивати, майже не має значення. Принаймні так вважає моя мати.

— А твій перший раз?

— На Латімері, — він знову всміхнувся, згадуючи минуле. — Я, гадаю, був ненабагато старший за тебе. Під час Суфрієрського постання я служив у складі розвідувального загону на болотах. Зайшов за дерево — і бац! — він ляснув кулаком об зігнуту долоню. — Він тут як уродився. Я й незчувся, як застрелив його. Постріл відкинув його на десять метрів і розірвав надвоє. Я це побачив і не одразу зрозумів, що сталося. Не зрозумів, що застрелив цю людину.

— Ти забрав у нього пам’ять?

— О, так. Нас же цього вчили. Забирати всіх убитих на допит, не лишати доказів.

— Певно, було весело.

Депре заперечно хитнув головою.

— Мені було зле, — зізнався він. — Дуже зле. Товариші в загоні кепкували наді мною, але сержант допоміг мені її вирізати. А ще він відмив мене і попросив не надто цим перейматися. Згодом були інші, і я, ну, я до цього звикнув.

— І набив руку.

Він зазирнув мені в очі, підтвердивши поглядом, що цей досвід знайомий і йому.

— Після Суфрієрської кампанії мене нагородили. Рекомендували для таємної служби.

— Стикався коли-небудь з Братством Карфура?

— Карфура? — він насупився. — Вони брали участь у замісах далі на південь. Біссу і мис — знаєш, де це?

Я заперечно хитнув головою.

— Біссу завжди був їхньою територією, але з ким вони б’ються, було таємницею. Деякі карфурівські гуґани воювали разом з повстанцями на мисі — я точно знаю, сам убив одного чи двох, — але деякі працювали й на нас. Вони постачали відомості, препарати, часом надавали релігійні послуги. Серед простих солдатів було дуже багато щирих