Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

у нас десь лежить купча. Зважаючи на його вигляд, я сказав би, що він з «Ніппон Орґанікс» або ж це — складаний чохол з Тихоокеанського рубежу. Хіба це насправді важливо?

Я підійшов до стіни та підняв погляд на чохол, який плавав. Стрункий, суворий на вигляд і смаглявий, з японськими очима, що трішечки виділялися над неймовірно високими вилицями, та густою гривою прямого і непроглядно чорного волосся, яке в резервуарній рідині скидалося на морські водорості. Граційно-гнучкий, з довгими руками митця, проте з годящими для швидкісного бою м’язами. Це було тіло техноніндзя, тіло, про яке я мріяв у п’ятнадцять років безрадісними дощовими днями в Новопешті. Воно недалеко пішло від чохла, який мені дали для участі в шарійській війні. Це була варіація на тему чохла, який я купив на свою першу велику платню в Міллспорті, чохла, в якому я зустрів Сару.

Це було все одно що дивитися на себе під склом. На те своє «я», яке я створив десь у глибинах пам’яті, що тягнуться до самісінького дитинства. І ось я раптом стою не з того боку дзеркала, вигнаний у європейську плоть.

Заріз підійшов до мене і плеснув по склу.

— Схвалюєте, детективе Райкер?

Я змовчав, і він повів далі.

— Точно схвалюєте, зважаючи на вашу любов до, гм, колотнечі. Характеристики в нього досить непересічні. Армоване шасі, усі кістки — з вирощеного з культури кістко-мозкового сплаву, скріплені полізв’язними зв’язками, сухожилля армовані вуглецевим волокном, нейрохімія «Хумало»…

— У мене є нейрохімія, — сказав я — просто так, аби не мовчки.

— Я знаю про вашу нейрохімію все, детективе Райкер, — я, здається, почув у голосі Заріза тихе, липке задоволення, незважаючи на його низьку якість. — Бійкодром відсканував ваші характеристики, коли ви були у стеку. Знаєте, були розмови про те, щоб вас викупити. Ну, фізично. Думали, що ваш чохол можна використати у принижувальному поєдинку. Звісно, фальшивому — тут ми б і мріяти не стали про справжній варіант. Це було б, ну, криміналом, — Заріз зробив драматичну паузу. — Але тоді було вирішено, що принижувальні поєдинки не… гм… не відповідають духу нашого закладу. Ну, самі розумієте: зниження стилю. Це не справжнє змагання. А взагалі шкода: зважаючи на те, скільки ви знайшли друзів, це привабило би безліч глядачів.

Я насправді його не слухав, але до мене дійшло, що Райкера зараз ображають, і я різко відвернувся від скла та прип’яв Заріза гнівним поглядом, який видався мені доречним.

— Втім, я відхиляюся від теми, — спокійно продовжив синтетик. — Я ж хотів сказати, що ваша нейрохімія поряд із цією системою — все одно що мій голос поряд з голосом Аншани Саломан. Це, — він знову показав на резервуар, — нейрохімія «Хумало», запатентована «Кейп Ньюронікс» лише минулого року. Розробка майже божественного масштабу. Жодних синаптичних хімічних підсилювачів, жодних сервочипів чи імплантованого дроту. Система вросла в тіло і реагує безпосередньо на думку. Подумайте про це, детективе. За межами планети такої ще немає ні в кого, ООН, як вважають, розглядає можливість накладення колоніального ембарго на десять років, хоч сам я й сумніваюся в дієвості такого…

— Зарізе, — нетерпляче підкралася до нього ззаду Ортеґа. — Чому ти ще не перелив іншого борця?

— Таж ми цим займаємося, лейтенанте.

Заріз махнув однією рукою на стелаж із пробірками для тіл ліворуч. Із-за них долинув звук, який свідчив про рух важкого обладнання. Вдивившись у морок, я розгледів великий автоматичний вилковий навантажувач, який котився вздовж рядів контейнерів. У нас на очах він зупинився, і на його рамі спалахнуло яскраве направлене освітлення. Вилки потягнулися до однієї пробірки та вчепилися в неї, а тоді витягнули її з закріпленого ланцюгами тримача, тим часом як менші сервоприводи відключали від неї кабелі. Після завершення відділення машина трохи відступила, розвернулася й важко посунула вздовж рядів до порожнього переливного резервуара.

— Система повністю автоматизована, — невідомо навіщо сказав Заріз.

Під резервуаром я тепер помітив ряд із трьох круглих отворів, схожих на передні випускні отвори МП-дредноута. Вилковий навантажувач трохи піднявся на гідравлічних поршнях і плавно завантажив пробірку, яку переносив, у центральний отвір. Пробірка щільно туди ввійшла; її видимий кінець повернувся приблизно на дев’яносто градусів, а тоді по ньому вдарив відбійник. Завершивши свою справу, вилковий навантажувач опустився назад за допомогою гідравліки, і його двигуни затихли.

Я почав стежити за резервуаром.

Здавалося, ніби минуло чимало часу, але насправді це, певно, зайняло менше хвилини. У дні резервуара відкрився люк, і вгору вирвався сріблястий косяк бульбашок. За ними приплило тіло. Воно трохи поскакало в позі ембріона, перевертаючись туди-сюди у здійнятих повітрям вихорах, а тоді його руки та ноги почали розправлятися — щоправда, цьому допомагали, злегка посмикуючи, закріплені на зап’ястках і гомілках контрольні дроти. Воно мало ширші кістки, ніж чохол «Хумало», було кремезне та більш мускулисте, але колір шкіри мало схожий. До нас ліниво піднялося на тонких дротах лице з вольовими обрисами та орлиним носом.

— Шарійський мученик із «Правої руки Бога», — радісно оголосив Заріз. — Насправді, звичайно, ні, але расовий тип достовірний, а ще він має справжню систему посиленого реагування «Воля Бога», — він кивнув на інший резервуар. — Піхотинці на Шарії належали до різних рас, але японських типажів там було досить, щоб оце було вірогідним.

— Не бозна-яке протистояння, еге ж? — сказав я. — Передова нейрохімія проти кількасотлітньої шарійської біомеханіки.

Безвільне обличчя Заріза, виготовлене з силікоплоті, широко всміхнулося.

— Ну, це залежатиме від борців. Мені казали, що до системи «Хумало» звикають не одразу, а якщо чесно, то найкращий чохол перемагає не завжди. Річ тут радше у психології. Витривалості, стійкості до болю…

— Дикості, — додала Ортега. — Відсутності емпатії.

— Щось таке, — погодився синтетик. — Звісно, тому це і стає захопливим. Лейтенанте, детективе, якби ви захотіли приїхати сьогодні, то я певен, що зможу відшукати для вас парочку незайнятих місць позаду.

— Ти будеш коментувати, — припустив я, вже чуючи, як безліч слів про характеристики, які вживав Заріз, вилітають з гучномовця, бачачи, як арену для вбивств заливає сфокусоване біле світло, чуючи рев і шал натовпу на затемнених трибунах і відчуваючи запах поту та жадоби крові.

— Авжеж, буду, — оздоблені логотипами очі Заріза примружилися. — Ви ж не так довго були відсутні.

— Ми будемо шукати ті бомби? — голосно запитала Ортеґа.

Ми понад годину обходили сховище в пошуках уявних бомб, тим часом як Заріз стежив за нами з погано прихованою веселістю. Згори на нас дивилися зі своїх скляних утроб із зеленим світлом два чохли, яким судилося вбивати на арені, і, хоч очі в них були заплющені, а обличчя