Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— сонні, їхня присутність гнітила.

Розділ двадцятий

Ортеґа висадила мене на Мішн-стрит, коли на місто опускався вечір. Під час польоту назад з бійкодрому вона була відсторонена й говорила дуже коротко, і я здогадався, що на неї починає діяти напруження: вона ж мусить нагадувати собі, що я — не Райкер. Але коли я виліз із катера та влаштував цілу комедію, обтрушуючи плечі, вона імпульсивно засміялася.

— Завтра не полишайте «Гендрікса», — попросила вона. — Я хочу, щоб ви поговорили з однією людиною, але влаштувати це вийде не одразу.

— Ясно.

Я повернувся, щоб піти.

— Ковачу.

Я обернувся. Вона витягнулася, дивлячись на мене з відчинених дверцят. Я поклав одну руку на підняту стулку дверей катера й подивився вниз. Запала досить тривала тиша, в якій я відчував, як моя кров мало-помалу починає насичуватись адреналіном.

— Що?

Вона повагалася ще секунду, а тоді сказала:

— Заріз щось там ховав, еге ж?

— Зважаючи на те, скільки він балакав, я сказав би, що так.

— Я так і думала, — вона квапливо потицяла в пульт керування, і дверцята почали опускатися назад. — До завтра.

Я провів поглядом катер, який здійнявся в небо, і зітхнув. Я був досить упевнений, що відкритий похід до Ортеґи був добрим ходом, але не чекав, що він буде таким проблемним. Хоч як довго вони з Райкером пробули разом, їхній взаємний потяг, напевно, був виснажливим. Я згадав, що десь читав, ніби найперші феромони потягу, що виникають між тілами, неначе проходять якесь шифрування залежно від того, як довго ці тіла перебувають одне від одного, і дедалі більше їх зближують. Судячи з усього, жоден з біохіміків, які давали про це інтерв’ю, насправді не розумів цього процесу, але в лабораторіях намагалися з ним пограти. Прискорення або припинення дії цього ефекту дало змішані результати, серед яких також були емпатин та його похідні.

Хімічні речовини. Я й досі приходив до тями після коктейлю Міріам і цього не потребував. Я цілком чітко сказав собі: це мені не потрібно.

Попереду, над головами розпорошених вечірніх пішоходів, я побачив величезного голографічного гітариста-шульгу біля «Гендрікса». Знову зітхнув і пішов.

Посередині кварталу повз мене, тримаючись бордюру, прокотився масивний автоматизований транспорт. Зовні він був дуже схожий на гусеничних роботів, які прибирали вулиці Міллспорта, тож, коли він порівнявся зі мною, я не звернув на нього уваги. Кілька секунд по тому мене накрило візуальними сигналами машини.

«…доми представляють доми представляють доми представляють доми представляють доми представляють доми представляють…»

Накладені один на одного голоси — чоловічі, жіночі — стогнали й бурмотіли. Це було схоже на хор посеред оргазму. Від цих зображень, що покривали широкий спектр сексуальних уподобань, було неможливо втекти. Вихор скороминущих сенсорних вражень.

«Справжні…»

«Без монтажу…»

«Повночуттєве відтво…»

«Індивідуалізоване…»

Неначе на доказ останнього, випадкові образи розвіялися, залишивши по собі потік гетеросексуальних комбінацій. Певно, мою реакцію на шквал варіантів відсканували та безпосередньо відправили до передавача. Дуже високі технології.

Потік закінчився телефонним номером, зазначеним блискучими цифрами, та ерегованим пенісом у руках жінки з довгим темним волоссям і усміхненими пурпуровими вустами. Вона дивилася в об’єктив. Я відчував її пальці.

«Голова у хмарах, — видихнула вона. — Ось воно як. Може, піднятися туди тобі й не по кишені, але це вже точно по кишені».

Її голова опустилася, а губи ковзнули вниз по пенісу. Це неначе відбувалося зі мною. Тоді довге чорне волосся звісилося з обох боків і закрило зображення. Повернувшись на вулицю, я хитався та блищав тонким шаром поту. Автопередавач погуркотів геть уздовж вулиці в мене за спиною, і деякі більш досвідчені пішоходи шпарко відскакували вбік, аби не потрапити в зону його покриття.

Я зрозумів, що можу з блискучою ясністю згадати той телефонний номер.

Піт, стрімко охолонувши, перетворився на дрож. Я розім’яв плечі й пішов, намагаючись не помічати недвозначних поглядів оточуючих. Коли я вже розігнався майже повністю, серед гуляк попереду з’явився пробіл, і я побачив, що під входом до «Гендрікса» припаркований довгий низький лімузин.

Через розхитані нерви моя рука стрімко потягнулася до «Немекса» в кобурі, перш ніж я впізнав Банкрофтову машину. Змусивши себе зробити глибокий видих, я обійшов лімузин і пересвідчився в тому, що його ведійське відділення порожнє. Коли я ще думав, що робити, трохи прочинився люк заднього відділення, і з сидіння всередині потихеньку встав Кертіс.

— Нам треба поговорити, Ковачу, — сказав він відвертим тоном, від якого я занервував і дещо істерично захихотів. — Час приймати рішення.

Я зміряв його поглядом, помітивши крихітні завихорення в його позі та поведінці, здогадався, що він перебуває під дією хімічних підсилювачів, і вирішив його послухатися.

— Гаразд. У лімузині?

— Там тісно. Може, запросиш мене до себе в номер?

Я примружив очі. У голосі водія чітко відчувалася ворожість, і так само чітко було видно, як на його бездоганні літні штани спереду тисне стояк. Звісно, у мене був схожий виступ (який, щоправда, зменшувався), проте я добре пам’ятав, що в лімузині Банкрофта є захист від вуличних передач. Тут було щось інше.

Я кивнув на вхід до готелю.

— Гаразд, ходімо.

Розійшлися двері, пропускаючи нас, і «Гендрікс» ожив.

— Добрий вечір, сер. Цього вечора з моменту вашого виходу у вас не було ні відвідувачів…

Кертіс пирхнув.

— Розчарований, так, Ковачу?

…ні дзвінків.

Готель плавно продовжив:

— Чи бажаєте ви пропустити цю особу як гостя?

— Так, звісно. У тебе є бар, до якого ми можемо піти?

— Я сказав: до тебе в номер, — загарчав Кертіс позаду мене, а тоді верескнув, подряпавши гомілку об один з низьких столів з металевими краями, що стояли у вестибюлі.

— Бар «Опівнічна лампа» розташовано на цьому поверсі, — з сумнівом у голосі промовив готель, — але він досить тривалий час не використовувався.

— Я сказав…

— Стули пельку, Кертісе. Тобі що, ніхто ніколи не казав, що на першому побаченні не слід квапитися? «Опівнічна лампа» підійде. Ввімкни її для нас.

На протилежному боці вестибюлю, біля реєстраційного терміналу, знехотя відсунулася вбік широка секція задньої стіни, а в просторі за нею замиготіло світло. Поки Кертіс позаду мене пирхав, я підійшов до входу та зазирнув у бар «Опівнічна лампа», до якого опускалися короткі сходи.

— Цілком підійде. Давай.

Оформленням інтер’єру в барі «Опівнічна лампа» займався хтось із надміру буквальною уявою. Його стіни, перетворені на психоделічні темно-сині та фіалкові вихори, прикрашали різноманітні циферблати годинників, що показували або заявлений час, або час за кілька хвилин до нього та були перемішані з усіма відомими людству лампами, від доісторичних глиняних до