Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

затріщали рушниці: солдати, що супроводжували караван, стріляли в повітря, і слуги Жозе-Антоніу Алвіша із захопленням відповідали їм. Усі ці бандити зраділи зустрічі з приятелями після чотирьох місяців розлуки. Нарешті вони можуть відпочити і нагородити себе за втрачений час розгулом та пиятикою.

До Казонде дійшло в цілому тільки двісті п'ятдесят зовсім змучених невільників. Їх прогнали, як стадо, вулицями міста і замкнули в бараках, які американський фермер визнав би непридатними навіть для худоби. У бараках вже сиділо з тисячу — півтори рабів в очікуванні ярмарку, який повинен був відкритися через день на головній площі. З прибуттям нової партії в них стало ще тісніше. Важкі рогатки з невільників зняли, однак від кайданів не звільнили.

Носильники розташувалися на площі, віддавши торговцям свій найцінніший вантаж — слонову кістку, призначену для продажу в Казонде. Отримавши плату — декілька ярдів коленкору або іншої трохи коштовнішої тканини, — вони відправляться шукати інший караван, що потребуватиме їхніх послуг.

Отже, старий Том та його супутники позбавилися рогаток, які вони несли протягом п'яти тижнів. Бат нарешті зміг обійняти свого батька. Усі обмінялися рукостисканнями. Однак, вони мовчали. Про що їм було говорити? Скаржитися, нарікати на долю? Бата, Актіона, Остіна — сильних молодих людей, звичних до важкої фізичної праці, — втома зламати не могла. Але старий Том, змучений поневіряннями, абсолютно вибився з сил. Ще декілька днів шляху і його труп викинули б на поталу хижим звірам, як був викинутий труп бідолашної Нен.

Усіх чотирьох заштовхнули в тісний сарайчик і двері негайно ж замкнули ззовні на ключ. Там полонені знайшли мізерну їжу і, підкріпившись, стали чекати приходу работорговця, якому збиралися, — без особливих надій — повідомити, що вони американські громадяни.

Діка Сенда залишили на площі під наглядом приставленого до нього хавільдара.

Нарешті він в Казонде! Він не сумнівався, що місіс Уелдон, маленький Джек та кузен Бенедикт давно вже знаходяться тут. Він видивлявся їх на усіх вулицях, якими проходив караван, в усіх тембе та на читоке, майже порожнім в ту годину.

Але місіс Уелдон ніде не було.

«Невже її не привели до Казонде? — запитував себе Дік. — Де ж вона тоді? Ні, Геркулес не міг помилитися! Це, напевно, входить в таємні плани Гарріса та Негоро. Проте їх також не видно».

Пекуча тривога охопила Діка Сенда. Зрозуміло, що місіс Уелдон, як полонянку, могли тримати під замком. Але Гарріс та Негоро — особливо Негоро — не відкладали б побачення з юним моряком, який тепер був цілковито під їхньою владою. Ні, вони негайно прийшли б, щоб насолодитися своєю владою, щоб познущатися з Діка, мучити його, щоб, нарешті, помститися йому. Якщо їх тут немає, отже, вони пішли кудись ще, значить, місіс Уелдон відправили до якогось іншого місця в Центральній Африці! Нехай поява американця та португальця означала для Діка Сенда початок тортур, однак він все одно з нетерпінням чекав цієї зустрічі. Адже їхня присутність в місті запевнила б його у тому, що місіс Уелдон та маленький Джек теж знаходяться тут!

Дік Сенд пригадав, що й Дінго не з'являвся з того часу, як приніс йому записку від Геркулеса. Таким чином, відповідь, написана їм про всяк випадок, відповідь, в якій він просив Геркулеса думати лише про місіс Уелдон, йти за нею, не втрачати її із виду і за можливості повідомляти її про все, що відбувається, — ця відповідь залишалася неотриманою. Дінго вже одного разу прокрався до табору. Чому ж Геркулес не спробував ідправити його знову? Можливо, вірний пес загинув під час цієї спроби або ж Геркулес, слідкуючи, як зробив би на його місці і сам Дік, за місіс Уелдон, заглибився разом з Дінго в хащі цього африканського плоскогір'я, сподіваючись дістатися якої-небудь факторії?

Що ще міг подумати Дік, якщо ні місіс Уелдон, ні її викрадачів не було видно в місті? Він настільки вірив в те, — можливо, намарне, — що зустріне їх в Казонде, що тепер, не побачивши їх, був приголомшений. Його охопив відчай, якого він не міг подолати. Якщо він не міг віддати своє життя тим, кого любив, то воно не потрібна було і йому самому, і залишалося тільки померти. Однак, вважаючи так, Дік помилявся в собі. Від тяжких ударів долі хлопець подорослішав і його відчай був лише слабким місцем властивим кожній людині, що на короткий час нагадав про себе.

Цієї миті пролунали фанфари та гучні крики. Дік Сенд, що понуро сидів на запорошеній землі читока, миттєво схопився на ноги. Будь-яка нова подія могла вивести його на слід тих, кого він шукав. Його недавній смуток як рукою зняло.

— Алвіше! Алвіше! — гукали солдати та туземці, що натовпом валили на площу.

Нарешті мусила з'явитися людина, від якої залежала доля стількох нещасних. Можливо, Гарріс та Негоро супроводжують його? Дік Сенд стояв у повний зріст, очі його були широко розплющені, ноздрі роздулися. Якщо ці двоє зрадників з'являться перед ним, п'ятнадцятирічний моряк твердо і сміливо погляне їм в очі. Капітана «Пілігрима» не залякає колишній судновий кок!

В кінці головної вулиці замайоріла кітанда — носилки із латаним запиналом із дешевої бляклої тканини з шматками торочки по краях. З носилок виліз старий негр. Це був работорговець Жозе-Антоніу Алвіш.

Декілька слуг йшли за ним, низько вклонившись.

Поряд з Алвішом йшов його друг Коїмбра, син майора Коїмбра з Біє, — зі слів лейтенанта Камерона, найзапекліший негідник в усій області, брудний лупатий паруб'яга з жовтуватим роздутим обличчям та розкуйовдженою копицею жорстких кучерів, в подертій сорочці та зплетеної із трави спідниці; обшарпаний солом'яний капелюх надавав йому схожості із потворною старою відьмою. Коїмбра був повірником Алвіша, організатором набігів на мирні селища та видатним вождем зграї розбійників, що обслуговувала работорговця.

Щодо Алвіша, то він у своїй одежі, схожій на карнавальний турецький наряд, виглядав, мабуть, не настільки гидко, як його повірник. Проте, він в жодному разі не викликав благородного враження про власників факторій, що ведуть оптову работоргівлю.

На велике розчарування Діка Сенда, ані Гарріса, ані Негоро серед почету Алвіша не опинилося. Невже доведеться полишити надію зустрітися з ними в Казонде?

Між тим начальник каравану Ібн-Хаміс обмінявся рукостисканнями з Алвішом та Коїмброю. Вони привітали його з успішним завершенням походу. Щоправда, при звістці про загибель половини каравану невільників Алвіш скривився, але, загалом, справи шли не так вже й погано. В той же час «товару», який розмістився у бараках, работорговець мав досить, щоб задовольнити попит внутрішнього ринку та обміняти їх на слонову кістку та мідні