Читати книгу - "Якщо кров тече"

не дізнається. — Він не знає, про що йдеться, про це не турбуйтесь, але він постереже мене. — Вона робить паузу. — І вас.

— Чого вам треба? — знову питає він.

— Завтра, — каже Голлі й закінчує дзвінок.

Пізніше, подбавши про переліт до Піттсбурга наступного ранку, вона лежить у ліжку й сподівається поспати, хоч і не дуже на це розраховує. Вона задумується — як і тоді, коли придумала цей план, — чи справді вони зустрінуться лице в лице. Їй здається, що так, вона переконала його в тому, що має на нього дещо (як сказав би Білл). Тепер їй треба глянути йому в очі й показати вихід. Переконати, що вона ладна укласти угоду. Але яку? Її першою думкою було — попросити зробити її такою ж, як він, щоб жити… ну, якщо не вічно, бо це якось занадто, то хоча б кількасот років. Чи повірить він у це, а чи подумає, що вона його намахує? Надто ризиковано.

Тоді гроші. Певно, що гроші.

У це він повірить, бо вже довго спостерігає за людським парадом. Згори. Ондовскі вважає, що для нижчих створінь, для отари, яку він іноді проріджує, усе завжди зводиться до грошей.

Десь після півночі Голлі нарешті вимикається. Їй сниться печера в Техасі. Сниться та істота, яка скидалася на людину, доки Голлі не вдарила її шкарпеткою з накладеними в неї кульками з підшипників. Голова істоти провалилась, як фальшивий фасад — бо ним і була.

Голлі кричить уві сні.

17 грудня 2020 року

1

Барбара Робінсон закінчує школу Гоутон з відзнакою, тож під час вільного уроку з 09:00 до 09:50 може спокійно йти куди забажає. Коли дзвінок звільняє її від уроку про давніх англійських письменників, вона пересувається до мистецької кімнати, котра о цій порі безлюдна. Вона виймає з задньої кишені телефон і набирає Джерома. З голосу вона розуміє, що точно його збудила. «Ох, важке життя письменника», — думає вона.

Барбара не марнує часу:

— Де вона зранку, Джею?

— Не знаю, — каже він. — Я видалив трекер.

— Правда?

— Правда.

— Ну… добре.

— Мені можна ще поспати?

— Ні, — каже вона. Барбара не спить із 06:45, а таке горе краще розділити з ближнім. — Пора вставати й хапати світ за дзвоники.

— Пильнуй за язиком, сестро, — каже він і пуф — зникає.

Барбара стоїть біля чиєїсь дуже невдалої акварелі з озером і супиться на свій телефон. Джером правий, Голлі, певне, поїхала зустрітися з чоловіком, із яким перетнулася на сайті знайомств. Може, не для того, щоб з ним переспати, бо то була б не Голлі, але задля живого людського спілкування? Потягтися до когось, як, безперечно, переконувала її робити терапевтка? У це Барбара може повірити. Врешті-решт, від Портленда до місця вибуху, яким вона цікавилася, щонайменше вісім­сот кілометрів. Або й більше.

«Уяви себе на її місці, — каже собі Барбара. — А ти б не хотіла приватності? І хіба б ти не розлютилася, коли б дізналась, що твої друзі — так звані друзі — за тобою шпигували?»

Голлі не дізнається про це, але хіба рівняння від цього змінюється?

Ні.

Чи турбується Барбара все одно (принаймні трошки)?

Так. Але з деякими турботами доводиться жити.

Вона повертає телефон у кишеню й вирішує піти до музичної кімнати й повправлятися з гітарою до наступного уроку з американської історії ХХ століття. Вона намагається розучити старий крикливий соул Вілсона Пікета «In the Midnight Hour». Акорди в містку якісь геть падлючі, але вона їх скоро подолає.

Виходячи з кімнати, вона наштовхується на Джастіна Фрейлендера, учня передвипускного класу, кот­рий є одним із засновників шкільного клубу ботанів і котрий (якщо вірити чуткам) добряче в неї закоханий. Вона усміхається йому, і Джастін негайно набуває тривожного червоного кольору, на який здатні тільки білі хлопці. Чутка підтверджується. Барбарі раптом спадає на думку, що це може бути доля.

Вона каже:

— Привіт, Джастіне. Скажи, ти не міг би мені з дечим допомогти?

І виймає з кишені телефон.

2

Поки Джастін Фрейлендер оглядає телефон Барбари (котрий, о Боже, ще й досі теплий від її задньої кишені), Голлі приземляється в міжнародному аеропорту Піттсбурга. За десять хвилин вона вже на стійці прокату машин «Авіс». Узяти «убер» дешевше, але мати власні колеса розважливіше. Десь через рік після того, як Піт Гантлі піднявся на борт «Що впало, те пропало», вони вдвох пройшли курс водіння, котрий мав на­вчити їх, як стежити і як уникати стеження: йому — щоб освіжити знання, їй — щоб отримати їх уперше. Вона не очікує, що сьогодні їй згодиться перша частина курсу, але не виключає можливості, за якої доведеться вдатися до другої. Вона зустрічається з небезпечною особою.

Голлі паркується коло аеропортового готелю, щоб згаяти трохи часу («І на власний похорон приїду раніше», — знову думає вона). Вона телефонує матері. Шарлотта не відповідає, і це не значить, що її нема. Переводити на голосову пошту — це один зі старих засобів покарання, коли їй здається, що донька вийшла за рамки. Далі Голлі телефонує Піту, котрий знову питає, що вона робить і коли повернеться. Думаючи про Дена Белла і його онука — страшенного ґея — вона каже, що навідує друзів у Новій Англії й повернеться в офіс рано-вранці в понеділок.

— Було б добре, — каже Піт. — В тебе у вівторок свідчення. А в середу наша робоча різдвяна вечірка. Я збираюся поцілувати тебе під омелою.

— Пхе-е-е, — каже Голлі, але всміхається.

Вона прибуває до торговельного центру «Монровіль» о чверть на дванадцяту й змушує себе просидіти в машині ще п’ятнадцять хвилин, по черзі то перевіряючи «фітбіт» (пульс заскакує за 100), то просячи в молитві сили й спокою. А також переконливості.

Об одинадцятій тридцять вона заходить до торговельного центру й повільно походжає повз деякі крамниці — взуття, аксесуари, дитячі візочки — і роздивляється вітрини, але не для того, щоб оглянути товар, а щоб перевірити, чи не помітить вона у відбитті Чета Ондовскі, якщо той за нею стежить. І то точно буде Чет. Його інше «я», якого вона подумки називає Джорджем, — зараз найбільш розшукувана людина в Америці. Голлі зважує, чи не може в нього бути третьої схеми, але вважає це малоймовірним: у нього є свиняча личина і лисяча, чому він мав би вважати, що треба більше?

За десять хвилин до дванадцятої вона стає в чергу у «Старбаксі» по каву, а тоді в таку саму до «Сбарро», де бере трикутник піци, якої не хоче. Вона розстібає куртку, щоб показати рожевий светр, а тоді знаходить на фудкорті вільний столик. Хоч зараз обідня пора, таких столиків чимало, і це її непокоїть. Увесь центр нібито не дуже людний, особливо як на передріздвяний сезон. Здається, для них настали важкі часи, бо зараз усі закуповуються на «Амазоні».

Настає полудень. Юнак у стильних сонячних окулярах і пухкій куртці (із застібки безтурботно звисає кілька абонементів на лижний підйомник) сповільнюється, ніби збирається до неї заговорити, а тоді рушає далі. Голлі цьому радіє. У неї слабуваті навички відшивання, бо вона ніколи не мала причин у цьому вправлятися.

О п’ять хвилин на першу вона починає думати, що Ондовскі не прийде. А тоді, о сім хвилин на першу, позаду неї